Заборонена кімната - Фред Унгер

— Он як! А я забув про твого дядька. Адже він неабияка персона? Комерційний радник чи директор банку?

— Банкірський дім «Деврієнт і компанія». Директор.

— Ерго бібамус![3] — проголосив Олафсон. — За здоров'я директора банку. Мені допомагав лише прокурор. Третього класу. До речі, як справи з дисертацією?

— Уже захистив. На матеріалах фірми Гольдінг. Правове й економічне становище концерна. Це завжди було моїм уподобанням.

— Хай йому грець! — відмахнувся Олафсон і налив собі ще. — Не маю ніякого уявлення. Ніколи не тямив у цивільному праві. А купує у Б корову. Хто з них має рацію? Твоє здоров'ячко!

— Будьмо! Отже, з фірмою Гольдінг справи стоять так…

— Облиш! — вигукнув він. — А то почну розповідати про власні справи. Гадаю, тобі цього не хочеться.

— Чому б ні? Зараз я особливо цікавлюся кримінальним правом.

Олафсон поставив пляшку, яку був узяв, і недовірливо втупився в мене. Він був веснянкуватий, з білявими патлами, яким навіть бріолін не міг зарадити. Тому завжди був схожий на одуда. Мав би вигляд хлопчака, якби не жорсткуваті зморшки на обличчі, які я помічав у багатьох працівників прокуратури.

— Не бреши, друже, — сказав він. — Що трапилось?

Я випив віскі, потім спокійно відповів:

— Нічого особливого. В одної дівчини горе. Посадили батька.

— Буває, — байдуже промовив він. — Ти її добре знаєш?

— Від учора.

Олафсон єхидно всміхнувся.

— Хочеш сподобатися? Облиш! Не бажаю заради тебе псувати кар'єру.

— Ця людина ніби невинна.

— Вона каже?

— Так.

— Усі це кажуть. Якби так було, сиділи б лише невинуваті. Хто він?

— Уден.

Від несподіванки Олафсон похлинувся. Я постукав його по спині.

— Чоловіче! — охнув він, передихнувши. — Цього ще не вистачало! Але ж тут ясна справа. Абсолютно. Яснішої не може й бути!

— А як щодо телефону від директора в'язниці? — поцікавився я.

Олафсон уважно глянув на мене.

— Бачу, що ти добре проінформований. Та, на жаль, це неправда. Директор має «залізних» свідків, які одностайно твердять, що саме в той час він нікуди не дзвонив. Архітектор і два лікарі. З тебе досить?

— Але ж телефонували десь близько третьої години ночі!

— Нікому не забороняється запросити в суботу гостей і засидітися з ними допізна. Зібралися, побалакали, випили. Ні, Лексе, оцим телефонним дзвінком Уден сам викопав собі яму. Грубо зроблено. Треба йому було спочатку порадитися з тобою.

Останнє зауваження я ніби не дочув, хоч воно було нетактовним. Коли виступаєш у ролі прохача, доводиться дещо й недочувати.

— А що коли дзвонив хтось інший, видаючи себе за директора? Хіба такого не могло бути?

— Звичайно. Точнісінько таке ми підказували Удену. Адже ми теж люди. Крім того, в цю справу чомусь втрутився твій шеф і…

— Стій! — перепинив я. — Мій шеф?

— Еге ж. Старший Фассбендер взяв на себе захист. Годину тому був у мене і зажадав обвинувального висновку. Хіба ти цього не знав?

— Ні, — відповів я дещо збентежено, — цього я не знав.

— Тепер знаєш. Як я щойно казав, ми кілька разів давали Удену зрозуміти, що дзвонив хтось інший і видав себе за директора. Та Уден чи то неповороткий, чи то просто дурний. Наполягає на тому, що не міг сплутати, бо чудово знає голос свого начальника. Ну й що тут удієш?

— Хлюпни мені ще віскі, — попросив я. — Ви забули одне: Уден — чиновник. І зовсім не в його інтересах дати втекти цьому Хайнке-Штудеру. Не один ти хочеш зробити кар'єру. Уден теж.

Олафсон підвівся і відчинив вікно. У темряві ночі спалахнула яскраво-червона реклама, кинула відблиск на його обличчя.

— Уден, — сказав він, — до 1945 року служив у таємній військовій поліції. Колишній член націонал-соціалістської партії. Я навіть можу назвати номер його партійного квитка. Цифра надзвичайно маленька.

— Це ще нічого не значить, — удавано байдуже промовив я, хоча був вражений до глибини душі.

Олафсон кивнув.

— Гаразд. А якщо Удену заплатили?

— Не думаю.

— Дарма. Ти можеш тримати язика за зубами?

— Іноді.

— Чудово. Отже, зроби це цього разу задля мене. Уден має рахунок у банку. До речі, останнім часом він був досить мізерний.

— Його донька вчиться, — зауважив я.

— От бачиш. Зарплата в нього невелика. І ось десь два тижні тому на його рахунок перевели п'ять тисяч марок.

— Від кого?

— Від Габріели Хайнке-Штудер, дружини втікача. На жаль, після цього вона теж здиміла.

У Олафсона було не лише віскі: ще коньяки і справжня горілка. Я пішов тільки тоді, коли ми роздушили пляшку тієї справжньої.

— Кріс, — сказав я наступного ранку. — Якби ти знала, як мені потрібний черепочок кави…

— Як тобі не соромно! Невже ти не можеш краще проводити свої вечори?

— На жаль, від кращого нас змусили відвикнути. Бо горілка дешевша. Недорогий стимул нашої духовної вищості. — Я позіхнув. — Зате життя і дечиї характери стають з кожним днем дорожчими, банкірська донечко…

— Іноді ти буваєш просто гидким! Ти