Заборонена кімната - Фред Унгер

Дядечко Магнус плекав певні наміри щодо мене і Кріс. І хоч він ніколи й жодного слова не казав мені про це, але я здогадувався. Що думає з цього приводу сама Кріс, я не знав. Перспектива одружитися з Кріс мала багато безсумнівних переваг, однак це був не той шлюб, про який мріяли мої батьки. Кріс чудово знала, чого хоче від життя: зв'язків, вигідних знайомств, кар'єри. Вона завжди була і залишалася донькою свого батька. І, звичайно, вона б хотіла, щоб я був у неї на побігеньках.

У понеділок в ранкових газетах не було нічого, що могло б пояснити мою пригоду на Другій Північній. Увечері я поїхав до «Едему».

Франк грав на роялі в готельному барі, розташованому в підвалі. Це була солідна й не дуже стомлива робота, кінчав Франк її десь опівночі, а у вівторок бар було зачинено.

Я прослизнув крізь обертові двері, на мить завагався, чи купити вечірню газету, але передумав і спустився сходами у бар. Біля входу до нього стояв Бульдог, пестливо — Буллі, Він стоїть тут з тих нір, як я пам'ятаю «Едем».

Буллі — одна з небагатьох осіб, яких я поважаю. Передусім за солідність. Будь-якому забіяці легше зрушити з місця скелю, ніж Буллі. Принаймні тому, що скелі не обороняються, а сила удару кулака Буллі, що в парового молота. Колись він був професіональним боксером.

Побачивши мене, він посміхнувся.

— Привіт. Як справи?

— Добре — далі нікуди.

— Так, так.

Буллі зняв кашкета, почухав підстрижену під йоржик голову, втягнув носом повітря і знову посадив кашкета на місце.

— Бажаєте столик?

— Біля Фелікса мені буде краще.

Буллі кивнув.

— Фелікс думає, що ви пропали безвісти. Учора чекав на вас цілий вечір. Раніше ви бували частіше.

— Ваші ціни скоро зроблять з мене старця.

І це була найчистіша правда, бо провести вечір в «Едемі» коштувало купу грошей. Я ще стільки не заробляв. Зате мій любий шеф навіть звідси тягнув до своєї кишені. Він був членом спостережницької ради акціонерного товариства, яке, окрім «Едему», володіло дванадцятьма готелями, двома пансіонатами і низкою нічних ресторанів. Проценти Фассбендера від цієї посади були більші від моєї річної зарплати. Що ж, кожному своє.

— При ваших гонорарах, — зауважив Буллі, — вам мусить бути байдуже до цін.

— Гонорари, — одпарирував я, — одержує «Саллівен, Фассбендер і Саллівен». А я лише їхній соціальний партнер[1].

— Що ж, — відказав Буллі, — і то чудово.

При цьому він лишився абсолютно незворушним, Чи цей термін швейцар чув уперше, чи просто мав неабиякі акторські здібності. А взагалі Буллі куди розумніший, ніж дехто думає про нього.

— Буллі, — заявив я, — я хотів би колись відлупцювати вас.

Він вишкірився.

— Ідіть-но краще до бару. У Франка скоро перерва.

Буллі відчинив двері, і я опинився в низькому приміщенні. Майже нічого не було видно, так накурили. Та це мені не заважало, я добре знав дорогу. Зразу ж праворуч — бар. Фелікс у білому халаті більше скидався на хірурга, ніж на бармена.

Я видряпався на табурет, привітно кивнув Феліксові, той кивнув мені й підсунув моє звичайне питво: білий мартіні.

— Франк, — сказав він при цьому, — сьогодні знову у блискучій формі.

— Є гарненькі?

— Щось не помітив.

Я почав роздивлятися довкола. Публіка була така собі. Дві білявки з дуже глибокими декольте, чорна лялечка, личко якої аж світилося наївністю, дві овечки з вузькими стегнами, руда відьмочка і ще з півдесятка дам сумнівного гатунку.

Франк був сьогодні у меланхолійному настрої. Я відразу пізнав мелодію — то була мінорна штучка. Але зараз він грав її трохи по-іншому, манірно перебирав клавіші, а світло мінилося — від блакитного до фіолетового. Сумний настрій передався і мені, тому я поспішив замовити ще один мартіні.

— Коли я слухаю оцю мелодію, — раптом зашепотів до мене Фелікс, — мені весь час ввижається велика річка. І великі чорні човни на ній, і широкі луки за нею, оповиті туманом. І місяць… — Він ніяково всміхнувся, засоромився. — Вам зрозуміло це?

— Ні, — відповів я. — Бо позавчора він грав мені її разів двадцять.

— А, — сумно протягнув Фелікс. — Тоді звичайно.

І тут з'явилась Елен. Вона увійшла з таким виглядом, ніби весь світ належав їй одній. Буллі шанобливо причинив за нею двері.

Я повернувся на табуреті і привітався. Потім привітався з нею Фелікс.

— Як ваш синочок, Феліксе?

На обличчя бармена набігла хмарка. Його хлопчик хворів на діабет, а жінка втекла з якимось південноамериканцем, що запаморочив їй голову розповідями про розкішну яхту, численні отари, про жагучі ночі під південними зорями. Елен вважає, що Фелікс нічого не втратив, я ж не можу про це судити. У всякому разі Фелікс дуже клопочеться про свого сина. Раніше він працював у магазині і став барменом лише задля того, щоб бути вдень дома.

— Йому трохи ліпше, — відповів Фелікс. — Сьогодні поїв краще, ніж завжди. Може, вдасться-таки його виходити.

— Безумовно, — впевнено промовила Елен, поклавши йому руку на плече.

Фелікс вдячно усміхнувся.

— Я теж ладен вірити… — І обличчя його прояснилося.

Світло стало жовтим. Франк узяв заключний акорд, потім підвівся з-за рояля, перетнув зал і опинився біля нас.