Заборонена кімната - Фред Унгер

— Так, це вона, — відповів я з гідністю. Тепер я принаймні знав, чого вони такі суворі. — Хоч я її трохи пошарпав. Мені дуже прикро. Ти одержиш нову.

Франк справді бив лише по чорних клавішах.

— Я гадав, що ви грали нею у футбол, — кинув він знічев'я. — Багатенько, однак, минуло часу, поки Арчі приплентав назад.

Почувши своє ім'я, Арчі пирхнув, поклав голову на лапи І закліпав очима. Потім крутнув хвостом. Відтак підвівся і з сумною мордою зник у коридорі.

Я розповів друзям про нічну пригоду. Говорив я майже правдиво, лише виставив себе у більш героїчному світлі, бо не бажав бути в очах Елен телепнем.

Коли скінчив розповідь, у кімнаті запала тиша. Та згодом якась метушня біля дверей примусила нас озирнутися. Там сидів Арчі, тримаючи в зубах речовий доказ, і задоволено крутив хвостом. Що не кажи, Арчі — гідний вихованець свого господаря.

— Пробач за дурне запитання, — сказала Елен, — але де ти подів отой клунок?

— Полишив там, — розгублено відповів я.

— Йолоп! — безапеляційно заявив Франк, а Елен багатозначно всміхнулася. — І ти, звичайно, знову залишив машину під заправною станцією.

— Трохи далі. Біля штабеля покришок.

Франк задоволено кивнув і простягнув руку.

— Дай мені ключа від машини. Хочу навідатися туди.

Я схопився на ноги.

— Піду з тобою.

— Ні, лишайся. Може, вони ще сидять там.

— Але ж автобуса вже немає.

— Його міг будь-хто забрати. До того ж, коли вони ще там, то все вийде чудово. Я просто випадковий перехожий.

— Візьми хоч Арчі з собою.

Франк усміхнувся.

— Він так само замішаний у цій справі, як і ти.

З цими словами Франк натягнув пальто і вийшов. Я дивився у вікно, поки він не зник за штабелем ящиків.

— Було б усе-таки краще, якби він узяв Арчі, — промимрив я.

— Навіщо? — обізвалася Елен. — Ніхто йому нічого не зробить. До того ж Франк добре знає, як поводитися у таких випадках.

Взагалі Елен непокоїлася за Франка значно менше, ніж я. І не дивно: адже вона знала його краще за мене.

Я сів на тахту і заходився гортати ілюстрований журнал, а Елен, рухаючись швидко, але майже безшумно, прибирала в кімнаті. Час від часу я поглядав на неї поверх журналу і милувався, як спритно, ніби граючись, перетворювала вона занехаяний парубоцький барліг на затишну кімнату.

Я взяв новий журнал. Франка не було вже з півгодини, і Елен потроху почала непокоїтися. Ось підійшла до вікна і, нервово перебираючи пальцями гардину, глянула на вулицю.

— Франк добре знає, як поводитися у таких випадках, — іронічно зауважив я. Елен сердито зиркнула на мене, і я замовк.

Раптом Арчі підхопився, ткнувся мордою в коліна Елен і подався до дверей. Елен погладила собаку, і в цю мить я був певен, що вона вирішила послати його по Франка. Та обійшлося без цього, бо він сам з'явився у дверях.

— Непривітно надворі, — промовив Франк.

— Квітнева погодка, — зауважив я. — Тобі не здається?

Франк перейшов до кухні і повернувся з кофейником.

— Обіцяли ж недавно гарну погоду.

— Обіцяли! — презирливо озвався я. — Нам уже багато чого наобіцяли.

Франк поставив на стіл чашки і став розливати каву, промовляючи при цьому:

— Я оглянув станцію, але ніякого клунка не знайшов: ні в приміщенні, ні надворі.

— Але ж я…

— Там була тільки купа старих газет. Якщо вони й хотіли викинути клунок, то потім забрали його. — Він сьорбнув з чашки і додав: — Я заглянув і до митниці. Кімната, куди ти запроторив отих двох, порожня. Двері відчинені.

— Зламані?

— Ні.

— Годилося б переглянути газети, — сказав я. — Може, з них що з'ясуємо.

— Редакції газет вночі не працюють, — зауважила Елен. — Правда, ми могли б…

Франк похитав головою.

— Я встиг збігати на Північний вокзал і купив усі газети. Можете їх теж проглянути, та не думаю, щоб я щось пропустив. Там немає нічого такого, що пояснило б історію з двома машинами.

— Тоді я теж не знаю, що робити, — сказала Елен.

Франк повісив пальто в шафу.

Я знизав плечима.

Арчі помотався з парасолькою по кімнаті, потім потягнув її до кухні і поклав там біля помийного відра.

Ввечері я одвіз Елен і Франка до «Едему».

— Побудеш ще трохи зі мною? — спитав Франк.

— Сьогодні — ні, — відповів я. — Південна сторона кличе.

— Наказ Кріс? — глузливо кинула Елен.

— Дядьків. Я принаймні три тижні не заглядав туди.

Франк підморгнув.

— Передай йому моє вітаннячко. Якщо він бажає мати ще одного пайовика.

І вони зникли за дверима готелю, що безперервно оберталися, а я подався до свого авто.

Здається, останнім часом я дещо зневажливо ставлюся до своїх родичів. Та якщо Кріс до цього, мабуть, байдуже, то дядечко Магнус — інша річ. Бо й досі він відчуває себе патріархом родини Тердонків — купецької сім'ї голландського походження, з якої залишилося тільки нас троє. І хоча я завжди намагався не дуже зазирати до його кишені, він витратив на мою освіту купу грошей. Так що певною мірою я мав бути йому вдячний.