Заборонена кімната - Фред Унгер
— Є в тебе газета? — спитав він Елен.
— Так.
— Тоді ходімо.
Не пояснюючи нічого, він потягнув мене за собою. Ми пройшли сходами повз Буллі й посідали кружком у крісла в холі.
— Що сталося?
— Читай сам.
Елен видобула з сумочки газету і простягнула мені.
— На другій сторінці, внизу зліва.
Це була вечірня газета. Не відразу знайшов те, що мав на увазі Франк, і Елен довелося допомогти мені. Замітка була коротка, але змістовна.
Фізик і колишній штандартенфюрер СС Едвін Хайнке-Штудер, узятий під варту як співучасник у воєнних злочинах, недільного ранку втік з міської слідчої в'язниці. Випадкові перехожі бачили автобус «фольксваген», що стояв у бічній вулиці поблизу в'язниці. Заарештовано тюремного наглядача, на якого падає серйозна підозра в сприянні втечі. Далі повідомлялося, що прокуратура вирішила провести слідство з усією суворістю, без огляду на особи та посади. Відповідні вказівки розіслані всім поліцейським відділкам.
— Що ж, час збігається, — сказав я.
— Автобус теж, — зауважила Елен.
— Та й людину, яка пересіла в «ситроєн», судячи з твоєї розповіді, називали Едді, — докинув Франк.
— Залишається єдине питання: що було в клунку?
Франк забрав у мене газету, акуратно згорнув її і віддав Елен.
— Гадаю, тюремний одяг. В ньому він далеко не забіг би.
— Що ж ти тепер робитимеш? — запитала Елен.
— Анічогісінько, — байдуже відповів я. — Що мені до того Хайнке-Штудера.
Запала тиша. І хоч обличчя Елен залишалось незворушним, я відчув, що вона невдоволена моєю відповіддю.
— Ти вважаєш, що мені треба піти до поліції?
Елен завагалася.
— Я хочу лише знати, — озвалася вона нарешті, — що сталося б, якби з тобою не було Арчі.
— Арчі взагалі не второпав, про що йшлося, — гмукнув я.
— Ти гадаєш, що це все дрібниці?
— Так. До того ж я не хочу діяти зопалу. Та й гидко дивитися, коли люди б'ються поміж собою.
Вона підвелася, поправила спідницю і промовила, дивлячись повз мене:
— А мені здається ще більш огидним, коли такі люди, як Хайнке-ІПтудер… Хоча тебе це, мабуть, не цікавить?
— Ні, — щиро відповів я.
Франк всміхнувся і теж підвівся.
— Я розумію Лекса. З цього взагалі нічого не вийде. Лише неприємності.
Ми пішли назад. Франк попрямував до рояля, я — до Фелікса.
— Феліксе, що робити, коли гидко на душі?
— Я випив би в такому разі унденбергу.
— Аби це допомогло, — зітхнув я, — то вихилив би три пляшки.
Фелікс ввічливо всміхнувся: він не зрозумів мене.
6
Наступного дня я мав бути в суді в справі про спадщину, над якою я возився дома в неділю.
Я зупинив машину біля будинку суду, начепив на сходах мантію і ввійшов у вестибюль. Тут я здибав доктора Кемпфа, який представляв супротивну сторону — людину з м'ясистим носом і густим білим волоссям. Він мав властивість доводити всіх до нудот своїми довгими висновками. Їх, до речі, ніхто не читав, навіть він сам. А писав їх начальник канцелярії.
Після судового засідання доктор Кемпф сказав:
— Пропоную призначити новий термін розгляду справи, тим паче, що в зв'язку з судовими канікулами раніше жовтня все одно нічого не вийде. Крім того, треба ще з'ясувати справу з податками. — Він гучно висякався, носова хустина майоріла, як прапор. — Дозвольте запросити вас на легкий сніданок?
— Дякую, я не голодний.
— А на келишок вина?
— Згода.
Шиночок розташувався поблизу земельного суду. Це була маленька забігайлівка, де збиралися переважно прокурори й адвокати. Після судових баталій тут сходилися за спільними столиками супротивні сторони. І часто розлучені подружжя з'єднувалися тут знов.
— Червоного чи білого?
— Я не розуміюся на винах.
— Погано, — зауважив доктор Кемпф. — Вино — це мудрість віків. Плинна мудрість. Філософія в склянках. — Він зсунув окуляри на лоба, тримаючи меню перед самісінькими очима. — Якщо ви хочете білого, то рекомендую франкенвайн. Я ж віддаю перевагу червоному. Білі вина — це десятиріччя, червоні — сторіччя. Випийте червоного зі мною. Скільки вам років, власне кажучи?
— Двадцять дев'ять.
— Завидна молодість! — Він сумно хитнув головою. — І вже у Фассбендера! Багатюща ця людина, шалені гонорари, але падлюка. Пробачте на слові. Та в наші часи і треба бути падлюкою, щоб чогось досягти. Інакше кінець. Розтопчуть, розчавлять. Подивіться на мене. Теж колись мав свої ідеали. А сьогодні?
Перервав свою сповідь, щоб зробити замовлення. Це тривало кілька хвилин, і він загубив нитку розмови. Покопавшись у пам'яті, так і не знайшов логічного кінця своєї розповіді.
— Отже, ви служите у колеги Фассбендера. Так. Добрий початок, якщо колись ви станете самостійним. Вам буде легше, ніж іншим.
Я хотів заперечити, та він зупинив мене жестом руки. То був добре завчений рух, він залюбки користувався ним під час судових засідань.
— Знаю, що ви хочете сказати. Самостійність — це добре, чудово, та, мовляв, навіщо вона? Так? Я іноді картаю себе, що не пішов у промисловість. Фабриканти добре платять, якщо вивчити як слід певне коло питань. Можна б і зараз спробувати, та я вже старий. І ім'я щось значить. Фассбендер, кажуть, досяг великих успіхів на цій ниві.