Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

Тепер ми підіймалися на пагорб, порослий могутніми кедрами. Нарешті ми зупинилися на широкому дворі перед палацом.

Він виявився надзвичайним! Стелі у всіх кімнатах були з кедрового дерева, на стінах висіли барвисті килими, а золота тут було, мабуть, стільки ж, скільки в нашому англійському будинку цеглин чи дубу. Ми пройшли крізь анфіладу кімнат і галерей, поки нарешті не досягли залу, де на нас чекали слуги. Вони омили нас ароматною водою, одягнули в пишну одіж, а зверху накинули грубі темні плащі. Ми увійшли до великого залу, де вже зібралося багато знатних чоловіків і кілька жінок. Усі вони стояли нерухомо і були закутані в такі ж самі грубі плащі. У дальньому кутку залу виднілася позолочена дерев’яна ширма, з-за якої линула ніжна музика.

Ми зупинилися посеред залу, освітленого смолоскипами, Кілька чоловіків наблизилися, вітаючи принца Куаутемока, при цьому вони з цікавістю розглядали мене. І тут до нас підійшла висока, струнка дівчина, дивовижно вродлива. Одяг у неї був пишний, прикрашений самоцвітами і золотими прикрасами. І хоча я вже втомився дивуватися і був украй стомлений, але ця жінка вразила мене: ніколи ще я не зустрічав такої чарівної красуні! Густе хвилясте волосся спадало на плечі, на обличчі сяяли великі, ласкаві, як у лані, очі; благородні риси були надзвичайно ніжні; обличчя здавалося трохи сумним, але відчувалося, що воно може бути лютим і навіть жорстоким. Цій знатній персоні було не більше вісімнадцяти; її краса вже розквітла, у неї були форми зрілої жінки і відчувалася царствена велич.

— Привіт тобі, мій брате Куаутемок! — промовила вона ніжним голосом. — Нарешті ти прибув! Мій царствений батько дивується, чому ти затримався. Моя сестра і твоя дружина теж дивувалася з твого спізнення.

Поки дівчина говорила, я швидше відчув, аніж побачив, що вона уважно мене роздивляється.

— Привіт тобі, Отомі, сестро моя! — відповів принц. — Шлях від Табаско дальній, а тут ще з моїм супутником теулем, — при цих словах він кивнув у мій бік, — сталося нещастя.

— Яке нещастя?

— Він врятував мене від кігтів пуми, ризикуючи життям, але й сам постраждав, — і принц розповів про наше полювання.

Дівчина слухала уважно, і я завважив, як палахкотіли її очі, поки принц говорив. Потім вона усміхнулася і звернулася до мене.

— Ласкаво просимо, теулю. Ти не з нашого племені, але все одно подобаєшся мені.

І так само усміхаючись, вона відійшла від нас.

— Хто ця знатна дівчина? — запитав я в Куаутемока.

— Це моя двоюрідна сестра Отомі, принцеса племен отомі, улюблена дочка мого дядька Монтесуми, — відповів принц. — Ти їй сподобався, теулю, і це чудово. Але… тс-с-с!

Цієї миті ширма в дальньому кутку залу розсунулася, і я побачив високого чоловіка, оповитого хмарою тютюнового диму. Він сидів на розшитих подушках і за індіанським звичаєм палив позолочену дерев’яну люльку. Це був сам імператор Монтесума. Його надто світле, як на індіанця, обличчя із тонким чорним волоссям здавалося сумовитим і меланхолійним. На ньому було сліпуче біле вбрання із тонкої бавовняної тканини, золотий пояс і сандалі, унизані перлинами. Голову його прикрашали пера царственого зеленого кольору. Позаду імператора виднілося декілька вродливих, майже голих дівчат, які награвали на різних музичних інструментах, а навпроти них стояло четверо найстаріших радників у темних плащах і босоніж.

Коли ширма розсунулася, всі, хто був у залі, впали на коліна, і я зробив те саме. Але імператор зробив знак присутнім підвестися, і ми встали. Я помітив, що всі стоять склавши руки і не сміють відірвати погляд від підлоги.

Нам зробили знак наблизитися.

— Розказуй, племіннику, — неголосно повелів Монтесума.

— Я прибув до міста Табаско, уславлений Монтесума! Я знайшов там теуля і привів його сюди. Я також приніс у жертву верховного жерця згідно з твоїм наказом і тепер повертаю знак імператорської влади.

З цими словами Куаутемок передав раднику перстень Монтесуми.

— Чому ти так затримався, племіннику?

— Дорогою трапилася біда, царствений Монтесумо! Рятуючи мені життя, мій полонений теуль жорстоко постраждав від кігтів пуми; її шкуру ми привезли тобі в дар.

Тільки після цього імператор ацтеків уперше звернув на мене свій погляд. Один із радників подав йому сувій, і Монтесума узявся читати письмена, час від часу позираючи на мене.

— Опис точний, — промовив він нарешті. — Але у ньому не сказано лише одного — що цей полонений прекрасніший за будь-якого чоловіка Анауаку. Скажи, теулю, навіщо твої побратими прийшли в мої володіння? Навіщо вони вбивають мій народ?

— Про це я нічого не знаю, повелителю, — відповів я. — Ці люди — не брати мені.

— У донесенні сказано, що в твоїх жилах тече кров теулів і що ти висадився на наш берег з однією з їхніх великих пірог, — ти сам у цьому зізнався.

— Це так, повелителю, проте я з іншого племені, а до берега я доплив у бочці.

— Я вважаю, що ти брешеш, — спохмурнівши, промовив Монтесума. — Тебе давно зжерли б крокодили і акули. Але скажи мені, теулю, — продовжував він із помітним хвилюванням, — скажи мені, ви справді діти Кецалькоатля?

— Не знаю, повелителю. Я із племені білих людей, і нашим батьком був Адам.

— Напевно, це інше ім’я Кецалькоатля. Колись було пророцтво, що діти його повернуться, і мабуть, час їхнього прибуття настав.

Важко зітхнувши, Монтесума заговорив знову:

— Іди, теулю, завтра рада жерців вирішить твою долю.

Почувши це, я благально стиснув руки і вигукнув:

— Якщо хочеш, убий, повелителю, тільки не віддавай мене знову жерцям!

— Усі ми в руках жерців, чиїми вустами говорять боги, — холодно заперечив Монтесума. — Окрім того, я гадаю, що ти мені збрехав. А зараз — іди!

Я віддалився із найпохмурішими передчуттями,