Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

Ми сховалися під крислатим деревом, розлогі нижні гілки якого тяглися до землі. Тут я поклав стрілу на тятиву свого великого, виготовленого власними руками лука, точнісінько такого, який був у мене на батьківщині в Англії, прицілився і вистрілив. Стріла свиснула і вразила оленя просто в серце під схвальний гомін захоплених глядачів.

Ми вже виходили з-під дерева, простуючи до убитого оленя, аж тут раптом з нижньої гілки сейби на плечі принцові стрибнув самець пуми, що підстерігав ту ж саму здобич. Пума — величезний дикий кіт, разів у п’ятдесят важчий за звичайного — повалив принца на землю і, сидячи у нього на спині, став рвати його кігтями. Якби не золотий панцир і шолом, лютий хижак одразу покінчив би з ним, і Куаутемок ніколи не став би імператором Анауаку, Утім, для самого Куаутемока, може, це було б набагато краще.

Побачивши, що пума шматує тіло принца, знатні воїни подумали, що він уже мертвий, і, попри свою хоробрість, кинулися бігти, охоплені нестримним жахом. Але я не побіг, хоча теж охочіше зробив би так само. На поясі у мене висіла улюблена зброя індіанців — плаский дубець, гострі краї якого нашпиговані осколками обсидіану, немов зазублений бивень меча-риби. Вихопивши його, я завдав першого удару по голові. Звір покотився по землі, обливаючись кров’ю, але вже наступної миті із лютим ревом стрибонув на мене. Схопивши свою зброю двома руками, я з усього розмаху ударив його ще раз просто по морді. Удар був такий сильний, що зброя розлетілася на шматки, але пуму це не зупинило. Могутній поштовх шпурнув мене на землю, звір накинувся на мене і упився зубами і кігтями мені в груди. Добре, що того дня я надів захисну куртку із бавовни, проте це не врятувало мою шию і потилицю від жорстоких ран. Глибокі сліди кігтів пуми я ношу на своєму тілі і дотепер.

Я вже гадав, що настав мій кінець, проте страшний удар виявився для пуми фатальним, бо уламок обсидіану проник у мозок хижака. Кігті його судомно стиснули моє тіло, він востаннє підвів голову, заревів і як підтятий звалився на мене. Придавлений вагою звіра і знесилений глибокими ранами, я лежав так, поки мужність не повернулася до наших супутників. Нарешті вони наблизилися і стягли з мене мертву пуму. Принц Куаутемок, який бачив усе, але не міг поворухнутися, теж підвівся з землі.

— Теулю, — сказав він мені, — ти справді хоробра людина, і якщо ти виживеш, присягаюся, я буду твоїм другом до самої смерті.

Принц звертався тільки до мене, немов не помічаючи решти воїнів; він не визнав за потрібне навіть дорікнути їм.

Я так знесилів від ран, що з тиждень після того не міг зрушити з місця, та й згодом мене довелося нести на ношах. Лише коли до столиці лишалося три дні шляху, я зміг іти сам. Дороги тут були куди кращі за англійські, і про них дуже дбали.

Дорога вивела нас на гірський перевал. Мимоволі я зупинився, не в змозі відірвати погляду. Далеко внизу, немов у величезній чаші, лежала невідома земля, а просто переді мною височіли оповиті хмарами дві засніжені вершини. Проміння ще невидимого сонця вже вигравало на них, забарвлюючи сніжну білизну кривавими зблисками. Це були Попокатепетль — “Задимлений пагорб”, та Істаксиуатль — “Спляча жінка”[81]. Неможливо уявити більш величне видовище, аніж ці дві вершини передсвітанкової доби.

Над високим кратером Попокатепетля здіймався величезний стовп диму. Пронизаний зсередини відблисками полум’я і залитий ззовні яскраво-червоною загравою вранішнього сонця, він здавався вогненною рухомою колоною. Біля її підніжжя блискучі схили поступово міняли свій колір від сліпучо-білого до темно-червоного, від червоного до густо-малинового, і так — через усю пишноту відтінків веселки. Описати це неможливо, а уявити собі подібне видовище може тільки той, хто сам бачив вулкан Попокатепетль рано-вранці у променях сонця.

Широка долина все ще була заповнена густим туманом; він поволі перекочувався, немов море, подекуди, наче острівці, виступали верхів’я пагорбів і дахи храмів. Упродовж того як ми спускалися крутосхилом, туман поступово розвіявся, і, нарешті, внизу зблиснули дзеркальними плесами озера. На берегах озер виднілися численні міста, але найбільше з них — Теночтітлан, наче пливло посеред водної гладіні. Навколо міст і за ними зеленіли доглянуті поля маїсу, хащі алое і густі гаї, а далеко позаду чорна стіна скель замикала долину.

Монтесума, сповіщений гінцями про наше наближення, вислав нам назустріч паланкіни.

Носильники швидко несли нас греблею до столиці. Ми рухалися повз міста, збудовані на вбитих в дно озера палях, повз сади, вирощені на плотах, що плавали на воді, немов човни, повз незліченні пишні святилища. Озеро навколо було заповнене безліччю легких пірог, а по греблі снували туди й сюди тисячі індіанців у якихось справах. Нарешті ми досягли Холока, укріпленого сторожового форту, який розташований на перехресті двох гребель. Я написав “розташований”, але — на жаль! — його вже більше немає. Кортес поруйнував Холок так само, як і решту прекрасних міст, що з’явилися того дня перед моїми очима.

Від Холока починався Теночтітлан — тепер його називають Мехіко, — найвеличніше і наймогутніше з усіх міст, які мені доводилося будь-коли бачити. В передмістях будинки були побудовані з необпаленої цегли, але в центральних, багатих кварталах височіли будівлі з червоного каменю. При кожному будинку був сад і знаходився відкритий дворик. Між будинками пролягали незліченні канали з пішохідними доріжками обабіч. На площах стояли східчасті піраміди, палаци і храми. Але усе це відразу померкло, коли ми опинилися на величезній торговельній площі, і я побачив гігантську піраміду. На східцях піраміди лежали купи людських черепів, а на самісінькій верхівці стояв прекрасний храм із полірованих плит із викарбуваними на всіх стінах зображеннями змій. Я бачив цей храм лише мимохідь, бо вже сутеніло, і нас швидко понесли кудись крізь