Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

коли на поміч прибуло головне Запорозьке Військо, то некрасівці були побиті, запорожці ж попливли лиманом до липованського села Сарикіой. Липовани тут не змагались, а одійшли до головного свого города Дунавця. Лишивши частину козаків у Сарикіої, Калниболоцький перейшов з останніми (певно, знову-таки морем та Дунаєм) у Тульчу і зчинив там таку різанину всім липованам, що згадки про неї живі на Дунаї й досі.

Але головні сили некрасівців ще не були побиті і завзято змагались. Весь 1812 рік між ними та запорожцями тяглася дрібна війна по всіх дунайських гирлах, і нарешті наприкінці того ж року запорожці, покинувши Сеймени, рушили всім Кошем униз до моря, але, не доїхавши, мусили зазимувати в Ісакчі на Дунаї, бо несподівані ранні морози вкрили Дунай кригою.

Весною 1813 року запорожці попливли далі у Георгіївське гирло і стали Кошем на усті його у Катирлезі. Надзвичайно уперте об- Задунайське Запорожжя

стоювання некрасівцями у попередні роки свого обгородженого окопами й засіками города Дунавця і всього високого степового кряжа, обмеженого з півночі Георгіївським гирлом Дунаю, зі сходу річкою Дунавцем і півдня лиманом Разіним, неначе примусило запорожців зректися думати про добування Дунавця, бо вони побудували у Катирлезі курені й навіть вивели по вікна рублену з квадрового дерева церкву, як була зроблена церква й на Підпільній, але високі води у Дунаї, що мало не заливали Коша, і головним чином брак після Катирлеза степу, таки примусили запорожців знову добиватись свого.

Того ж літа вони пішли війною на некрасівців, розкидані од Тульчі до Дунавця. Змагання колишніх спільників — козаків запорозьких та донських — було надзвичайно уперте та криваве. Іноді донці вистежували валку запорожців і, напавши на неї ненароком, вирізали всіх до ноги; зате, коли й запорожці вдерлися у якусь ли-пованську слободу, то не лишали живими не то що козаків, а навіть ні жінок, ні дітей. Запорожцям була потрібна земля, де жили донці-некрасівці, ті ж не хотіли сходити з давнього свого гнізда, і через те змагання мало скінчитися лише смертю слабшого.

Турецький уряд зовсім спокійно дивився на боротьбу поміж себе руських людей і запорожцям говорив: «Маєте силу, то бийте й вигоньте липованів». Некрасівцям на їхні скарги одповідав: «Маєте силу, то не пускайте запорожців, а не маєте, то просіть собі у султана іншої землі».

Лютість запорожців під час війни ще збільшилася після того, коли донці, піймавши одного з завзятіших запорозьких розбишак, козака Притику, розіп’яли його на кількох дошках і пустили так плисти по Дунаю. Запорожці знайшли Притику біля моря вже мертвого і дали клятву не милувати липованів ні одного.

Два роки протяглася війна запорожців з некрасівцями, і врешті у 1814 році запорожці добули штурмом Дунавець, решта ж липованів втекла у Бабадаг, а звідтіля турецький уряд через який час переселив їх у Малу Азію, у город Майнос.

ЗАДУНАЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКА СІЧ

В яких саме межах признав турецький уряд за запорожцями завойовані ними землі, певних відомостей ми не знаємо, старі ж запорозькі діди, що доживали свій вік на дунайських гирлах, на підставі своєї пам’яті розказували д. Кондратовичеві не однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разіна, через Баба-дазький лиман, річкою Тойця до якогось стовпа, що був вкопаний на березі Дунаю між Тульчею й Ісакчею; другі проводили її од Кам’яного лиману біля того ж гирла Дунаю і теж до Разіна. На схід же земля запорожців тяглася через острів Драний та острів Св. Георгія до Чорного моря. Опріч того, запорожці, хоч і перейшли всім Кошем у Верхній Дунавець, а ніколи не кидали своїх рибальських заводів у Вилкові та Катилезі, маючи там військові паланки.

У Верхньому Дунавці запорожці упорядкували Січ, в усьому схожу до останньої Січі на Підпільній. Було там збудовано 38 куренів для життя козаків, паланка, титарня й церква. Навкруг Січі йшли од поля окопи, у дві версти завдовжки. Ті окопи роблені були ще у давні часи італійцями, потім були поновлені некрасівця-ми і, нарешті, ще підправлені запорожцями. З півдня й зі сходу Січ була захищена річкою Дунавцем, зі сторчовим, у 10 сажнів заввишки, берегом, та плавнями й болотами. Для причалу до Січі морських суден та військових байдаків на Дунавці, знову-таки так само, як на Підпільній, було зроблено Кіш.

Треба гадати, що кошовий отаман Самійло Калниболоцький був не з молодих запорожців-приблуд, а зі старих дніпровських січовиків, та, певно, що, незважаючи на чималу добу у 40 років, що одмежувала Покровську Січ од Задунайської, і вся старшина останньої Задунайської Січі ще була з старих січовиків, бо інакше навряд чи зберігся б так добре за Дунаєм давній січовий устрій. Тільки й одміни було у Дунавець-кій Січі проти Січі на Підпільній, що шинок січовий стояв не за окопами на Шамбаші, а біля берега Дунавця у самій Січі.

Життя січове за Дунаєм мало у чому одрізняло-ся од житгя на Дніпрі. Так само жіноцтво у Січ не допускалось, всі ж сімейні запорожці, як і на дніпровському Запорожжі, виходили у хутори та слободи.

Недалеко од Січі на північ було велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Райєю; понад Георгіївським гирлом запорожці жили у Муруги-

лі, Махмудіе, Беш-Тепе, Задунайський запорожець

Пирлиці, Приславі, Тульчі і подекуди окремими хуторами. На острові ж Св. Георгія було велике село Кара-Гарман та запорозькі присілки у Івончі, Торгові та Катирлезі.

Військова рада й обрання військової старшини одбувалися щороку, а коли саме — кажуть різно: добродій Скальковський в історії Нової Січі каже, що, як і на Дніпрі, старшина за Дунаєм обиралася на новий рік, а д. Кондратович з народних переказів передає, що те обрання одбувалося на Покрову, у день престольного свята в січовій церкві.

Так само, як і два віки до того, за часів гетьманів Самійла Кішки й Сагайдачного, після служби у церкві на січовий майдан виносили стіл і накривали його килимом. До столу підходила військова старшина і складала свої клейноди, і після того козаки, як і споконвіку водилося, обирали нову старшину одвертими вільними голосами, причому здебільшого декілька партій змагалися всяка за свого кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то козацтво обирало його кілька років до ряду — наприклад, відомо, що Самійло Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814; недбалих же скидали з кошевства навіть серед року, як, наприклад, року 1816 одмінилося четверо кошових. Те ж саме, як ми бачили, траплялось й