Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Цар Микола І взагалі ставився до Гладкого дуже прихильно. Він задовольнив його бажання і, призначивши для виходців з-за Дунаю землю біля Азовського моря, звелів звати їх Азовським козачим військом, а Гладкого призначив наказним отаманом того війська. Поки те військо вийшло з Буджака на нову землю, минуло чимало часу, але Гладкому не тільки не вдалося збільшити кількість підвладних йому козаків, але й ті козаки, що він хитрощами взяв з Катир-лезу та Вилкова, побачивши одміну в Азовському війську запорозьких порядків, один по одному тікали од нього назад, за Дунай. До 1832 року біля Гладкого лишилося лише біля 200 його однодумців, а щоб про те не стало відомо цареві, він мусив записувати в Азовське військо всяких забіглих людей і навіть молдаван та циган.

Нарешті року 1832 Гладкий перевів Азовське військо на землю між річками Бердою й Кальчиком. Там було наділено у власність: наказному отаманові Гладкому 1600 десятин землі; полковникам та військовим старшинам по 400 десятин, а іншій старшині по 200 десятин. На останніх землях були засновані станиці: Микольська, або Кальчик, Стародубівка, Покровська та Новоспасівка, а далі був переданий військові ще й посад Петровський.

Таким чином, ніякої обіцяної запорожцям Січі на Кальчику закладено не було, з запорозького ж товариства, що вийшло з Задунайської Січі, перевернулися: Йосип Гладкий — у генерала й заможного поміщика, старшина — у підпанки, козаки ж — у селян.

Року 1865 Азовське військо було скасоване. Частину козаків переселили за Кубань і розселили між Анапою та Новоросійськом, останніх же повернули у поселенців і почали брати на службу в російське військо, як про те навіть згадує пісня:

«А наш Гладкий отаман поголив ще й поголить.

А вже ж нам козацькую славу зробить!»

Під час переходу на Чорномор’я азовські козаки ще визнавали себе нащадками запорожців і не схотіли виходити зі своїх осель на переселення, поки не понесли разом з ними військові клейноди, коли ж на Кавказі побачили, що їх оселяють не як військо однією купою з своїм осередком, а мішають з донцями, терцями і азіатами, то підняли справжній бунт і тільки зброєю примушено було їх розселитись, як наказувало начальство.

Генерал Гладкий помер року 1866 од холери у городі Олександрівську, де на старому кладовищі можна й зараз бачити його могилу, упорядковану онуками. На надгробку такий напис: «Генерал-майор Осип Михайлович Гладкий. Козак Платниривсько-го куреня. Посл'Ьдний Кошевой Атаман Запорожской ОЬчи. Скончался 10 іюля 1866 года». Нижче на надгробку вибито вірш Т. Шевченка «Б’ють пороги», який найменше личить тому, хто подбав про скасування останньої Запорозької Січі.

За часів царя Миколи І, може, вищому російському урядові справді здавалося, що Гладкий, згубивши Задунайське Запорожжя, зробив діло, корисне російській державі, за що й був обдарований царською ласкою, але тепер, мало не через сто літ, всім повинно бути ясним, що своїм вчинком Гладкий зробив лихо не тільки своїм землякам, що загинули за Дунаєм од помсти турків, румун та мокан, а й усій російській державі, бо тепер замість того, щоб мати за Дунаєм українську колонію, Росія має Доб-руджу, залюднену румунами, між котрими вина-родовлюються нащадки задунайських запорожців.

Коли звістка про зраду запорозького кошового Гладкого султанові розійшлася по українських селах Добруджі та по плавнях Дунайських гирл, увесь люд український охопив розпач, бо боялися помсти турків. Хто тільки мав човни, всі кинулись тікати морем до російських берегів, покинувши все своє добро. Але раніше, ніж на Задунайське Запорожжя набігли турки, на запорозькі оселі кинулися молдавани та мокани і почали не тільки грабувати хати, а часом вбивати й людей. Молдавани ж з села Беш-Тепе прямо-таки хотіли вирізати сусідні українські села, щоб забрати добро побитих собі, та молдавський священик не допустив їх до того злочинства.

Мокани, що раніше чимало терпіли од запорожців, тепер почали по всіх плавнях полювати на них. На той час по Добруджі загинуло біля 1000 душ українського люду.

Коли до Січі наблизилось турецьке військо, то застало там тільки п’ятьох старих дідів: бувшого кошового отамана Рогозяного Діда, Келеповського, Якова Люльку, Федора Дурного та Тимоша Мамалигу. Ті діди не хотіли покинути останнього гнізда козацької волі і всі загинули од турецьких ятаганів. Управившись з тими дідами, турки підпалили церкву й інші січові будинки, лишивши од Січі самі руїни. У Силістрії, коли візир дістав звістку про вчинок Гладкого, він зараз же одібрав од усіх запорожців зброю, а самих їх одіслав у Адріанополь.

Одібрання од козаків у Силістрії зброї і скасування самого Війська Запорозького було з боку турецького уряду вчинком безпідставним, бо ті козаки не тільки не були спільниками Гладкого, а навпаки — ворогами його і зовсім не мали на мислі покидати турецькі землі. Тим часом розгніваний султан звелів, було, скарати всіх тих запорожців смертю, і тільки через заступництво австрійського посла він згодом помилував їх, хоч і звелів держати до скінчення війни у в’язниці, посилаючи з них щодня на роботи по 300 душ. Наказним отаманом при тих запорожцях був старий запорожець Іван Балан, і з ними ж у тюрмі була й похідна церква зі священиком о. Устином.

Через якийсь час запорожців з адріанопольської тюрми перевели у Стамбул і там теж по черзі посилали на роботи. Коли війна скінчилася, султан хотів, було, знову поновити Військо Запорозьке з тим тільки, щоб жило воно далі од російської границі, і одме-жував їм землю на березі Білого (Егейського) моря за Салоніками. Чотириста запорожців разом зі священиком пішли, було, уперед оглянути нову землю, і хоч вона дуже їм подобалася, бо, як вони розказували, була з доброю водою й рибними плесами і недалеко од Святої Гори (Афону), та, розміркувавши добре, запорожці не наважилися осісти там через те, що на Біле море людям з України неможливо було заходити, і за кілька років всі запорожці мусили там перевестись. Просили вони султана, щоб дав їм землі хоч у Азії, аби на Чорному морі, щоб можливо було човнами мати зносини з Україною, та невідомо з яких причин прохання їхнє не було задоволене, і випущені на волю запорожці повернулися на Дунайські гирла, де й доживали свого нещасливого віку як звичайні рибалки. Сюди ж один по одному поверталися з Буджака й ті 300 запорожців, що їх Гладкий силою завіз в Ізмаїл.