Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко
А вже років більше сотні, що козак в неволі!
Понад Дніпром ходе, викликає долю:
«Гей, ти, доле, вийди з води,
Визволь мене, серденько, з тяжкої біди!»
— Не вийду, козаче, не вийду, соколе!
Ой, рада б я вийти, так сама в неволі,
Гей, у неволі, в ярмі,
Під московським караулом у тюрмі.
ДОДАТОК ДО ОПОВІДАНЬ ПРО СЛАВНЕ ВІЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ НИЗОВЕХоча з часів зруйнування Запорозької Січі на Дніпрі минає скоро 150 років, а з часів зруйнування останньої — Задунайської Січі скоро мине 100 років, а згадки про запорожців ще живуть навіть між простим неписьменним народом України та Добруджі. Згадки ті підтримуються трьома засобами: 1) народними думами та піснями, з котрих деякі ще й у наші часи можна почути од небагатьох уже по своїй кількості українських сліпців-кобзарів; 2) малюнками народного малярства; 3) оповіданнями старих людей.
Щодо першого засобу — народних дум та пісень, то з тої частини скарбу їх, що збереглася до наших часів, я вмістив у свої оповідання досить численні зразки і дум, і пісень, з котрих досить добре можна уявити собі, як дивився неписьменний люд на козацтво і на ті події, котрі мали зв’язок з козацтвом; через це спинятись на цьому засобі підтримування народної пам’яті про запорожців я вже не буду.
Народні українські художники, треба гадати, придбали для нащадків великий скарб картин на історичні події, та, на жаль, татарські наскоки на Україну та Велика Руїна її і «Згін» 1768 року майже нічого не лишили нам з того скарбу. Малюнки на теми козацького та гайдамацького життя ми маємо лише пізніших часів XVIII та XIX віків, коли через обставини життя образ козака-лицаря вже перетворювався на образ гайдамаки. Запорозький козак на таких малюнках, на всіх майже без винятку варіантах, малюється з бандурою у руках, а коли на картині декілька козаків, то хоч один з них буде з бандурою Здається, що, за народною пам’яттю, вільне козацьке життя в степах та дібровах навіки сполучене з піснею під жалісні згуки бандури.
Під усякою картиною народного маляра обов’язково писалось коротенько про вдачу та звичаї того козака, котрий був намальований, коли ж на картині було декілька козаків, то під всяким з них на самій картині писалося, що він робить. От, наприклад, намальовано на одній картині молодого запорожця з бандурою у руках і з люлькою у роті; сидить він під деревом серед степу, а навкруг нього розкладене й розвішане по дереву все, що потрібно козакові у поході, і навіть ложка; підписано так:
їхав козак полем та й отакувався,
Сів під зеленим дубом та й розперезався:
«Гей, як мені душно!
Я козак Бардадим, куди гляну — степ, як дим!
Гей, шкода ж мені великая молодому,
Що як доведеться в степу помирати,
То нікому буде козацькі кості мої поховати:
Татарин боїться, а лях не приступе,
Хіба прийде лютий звір та в байрак поцупе.
А я того не боюся — горілки нап’юся,
В бандуру заграю, з товаришем погуляю.
Гей, я, козак, був змолоду добряка,
Що не лишав у Польщі ні жида, ні ляха,
Там-то ми гуляли — ляхів оббирали.
Під другою, майже такою самою картиною, напис інший, а саме:
Хоч дивись на мене, та ба — не вгадаєш,
Звідкіль родом і як зовуть, нічичирк не взнаєш.
Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати,
Той може і прізвище моє угадати:
В мене ймення не одно, а єсть їх до ката, —
Так звуть, як набіжиш на якого свата:
Жид-псяюха мене з ляку за брата приймає,
Милостивим добродієм ляхва величає.
А ти як хоч називай, на все позволяю,
Аби крамарем не звав, бо за те полаю,
А якого роду я, то всяк про те знає.
Хто по світу ходе-блука та долі шукає.
Я — козак запорожець, ні об чім не тужу.
Як люлька є й тютюнець, то мені й байдуже!
Друга, теж дуже поширена картина, малює трохи підстаркуватого запорожця, що сидить під деревом у лісі так само з бандурою у руках:
Гай, гай, як був же я молодим, яку мав я силу,
А тепер од лиха-горя і вош одоліла.
Здається, плечі вже не ті, а ноги чужії.
Кругом мене одоліли вороги тяжкії,
Як бачу я, недобра є козацька година.
Цвіте, в’яне, наче в степу молода билина,
Хоча мені і не страшно в степу помирати,
А жаль тільки, що нікому в степу поховати.
Жид цурається, а лях не приступе,
Хіба яка зла звірюка у байрак поцупе,
А може, я в городах умирати мушу?
Може, хоч там одпом’януть попи мою душу,
Бо на степу попи, ченці ізвертали з шляху,
Козак. За народним малюваннямПротопоп, филозопи набирались жаху,
Але ж мені не годиться на лаві вмирати,
Бо ще в мене є охота і ляхів шарпати,
Бо ще в мене є що-небудь прокинуть до смерті.
Жидам, ляхам ще мушу й носа утерти.
Хоч я трохи зледащів, однак чують плечі —
Здається, я поборовся з ляхами на герці.
Траплялося, ще й не раз, варити те пиво,
Що пив турок і татарин, що пив лях на диво.
Багато десь і тепер лежить із похмілля,
Мертвих голов по степу із того весілля.
Надія в мене на мушкет, на ту сіромаху,
Що не ржавіє ніколи, — на шаблю на сваху,
Бо хоч вона і не раз мазкою умилась,
А все ж таки і тепер якби розізлилась,
То не одна б голова на дві розвалилась.
Надія в мене і на спис, на гостре ратище,
Коли хочеш утікать, скач на нього вище.
Як натягну ж лука я, брязну тятивою,
То від нього і хан кримський мусить утікати Та із скрині усе добре, червінці хапати.
Гей, ну ж, братці, запалимо у степу пожари,
Щоб кожухи поміняти на лядські жупани!
Як ярмарок добрий буде, удачу покаже,
То не один і жид і лях від списів поляже.
А послі, братці, повертати до Січі не стану.
Кожухи нумо скидати та геть їх до ката,
Аби добігти до корчми, до першого свата,
Та могоричу більш у Січі та грошей достати.
Часто запорожці змальовані цілими ватагами.
Дуже схожа до цієї картини картина у Катеринославському музеї Поля, одшукана і подарована музею автором цих оповідань. На