Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Треба гадати, що охочих брати булаву кошового під такий час було небагато, і козацтво довго сперечалося, кого настановити кошовим. Почувши про такий нелад на Січі, підняли голос селяни і почали галасувати, що хочуть мати кошовим Йосипа Бондаря. Той Бондар, а по-письменному Гладкий, був родом з козаків Золотоніського повіту Полтавської губернії. Біля року 1820 він, покинувши свою сім’ю, пішов у Одесу на заробітки і там вчинив щось таке, що примусило його втекти на Дунай до запорожців. Приписавшись на Січі у Платнирівський курінь під прізвищем Бондаря, він брав участь у війні турків з греками, а 1827 року був отаманом Платни-рівського куреня. Які зв’язки мав Гладкий з задунайськими селянами і з яких причин вони хотіли мати кошовим отаманом саме того, хто через півроку віддав їх на поталу туркам, — невідомо, але треба гадати, що Гладкий був людиною хитрою й потайною, що, незважаючи на недовгий час свого пробування на Січі, зумів запобігти ласки на Коші і по селах.

Козаки не сперечались з селянами, і Гладкого було проголошено кошовим. Зараз же після обрання, а можливо, що й раніше того, Гладкий почав зносини з генералом Тучковим, забезпечивши собі з боку російського уряду панське становище та добру платню, а всім козакам і втікачам з України — амністію і волю разом з родинами до кінця життя, він згодився передатись на бік Росії. Проте, коли він почав потроху підготовляти до своїх замірів запорожців, то побачив, що старе козацтво не поділяє його думок і не хоче відкидатись од підданства турецькому султанові. Це примусило Гладкого бути обережним і ховатися з своїми замірами од усіх. З метою ж зчинити між козацтвом замішання він пустив чутку, ніби султан, сподіваючись війни на Дунаї, хоче переселити всіх запорожців, разом із райєю (селянами), у Єгипет. Та чутка справді дуже збентежила багатьох і сприяла тому, що частина козаків прихильніше почала ставитися до переходу за Дунай, на російську сторону.

З початку року 1828 великий візир прислав на Січ наказ наготовити козаків до війни, на страсному ж тижні він ствердив, щоб негайно 10 000 запорожців було вислано у Силістрію. Почувши, що треба йти «бити брат на брата», багато запорожців розбіглося по плавнях, маючи надію уникнути тим гріха. Це дуже сприяло заходам Гладкого. Він рішив просто зрадити старих козаків і послати їх у Силістрію, щоб вони не могли перешкодити йому передатись на російський бік, хоч і міг передбачити, що гнів султанський за його зраду впаде на тих козаків, що будуть в турецьких руках у Силістрії.

Набравши 2000 неприхильних до його думок козаків, Гладкий хотів вирядити їх у Силістрію, але старі козаки, певно, передбачаючи зраду, примусили його самого йти з ними. Щоб заспокоїти козаків, Гладкий пішов разом із ними, та, прибувши у Силістрію, упевнив візира, що йому треба вернутися на Січ для того, щоб зібрати ще по плавнях козаків, а далі, щоб підняти Кіш і перевезти його на час війни у Ядерне (Адріанополь). Такі заходи кошового в усьому були бажані візиру, і він пустив Гладкого з Силістрії на Січ.

Прибувши на Дунавець, Гладкий уже не ховався зі своїми замірами і, побоюючись, щоб старі діди, між котрими ще був живий і грізний Рогозяний Дід, бувший кошовий, не подали звістки про його зраду в недалеку Тульчу, він похапцем склав на байдаки церковний престол, образи, корогви, військові клейноди та дещо з військового добра і зі своїми прихильниками кількістю біля 200 душ сів на байдаки і поїхав Георгіївським гирлом у Катирлез, а далі морем у Вилково.

Гладкому було байдуже до того, що з 13 000 Війська Задунайського Запорозького при ньому було лише двісті козаків, зате він віз із собою військові клейноди і, значить, стане перед царські очі не як втікач з Туреччини Осип Гладкий, а як кошовий отаман Задунайського Війська Запорозького. Проте йому все-таки бажано було збільшити кількість своїх товаришів і, проїжджаючи повз Катирлез та Вилково, він приєднав до себе з кількома байдаками тих козаків, що завжди стояли там, оберігаючи рибальські заводи, хоч і не сказав тим козакам, для чого бере їх з собою. Тільки підпливаючи Килійським гирлом до Ізмаїла, він оголосив всім козакам, чого веде їх в Ізмаїл. Вертатись назад було вже неможливо, і всі 500 козаків, що були біля нього, передалися комендантові Ізмаїла.

У той час в Ізмаїлі був уже й цар Микола І, і після недовгого карантину Гладкий з запорожцями став перед очі царя і доручив йому військові клейноди й грамоти турецького султана та німецького цісаря. При тому, як одноголосно показують усі джерела, сам Гладкий і козаки були у смушевих шапках з кольоровими верхами, у жупанах з «чотирма рукавами», себто з вильотами, широких кольорових штанах та шкурятяних чоботах, себто у такій саме одежі, у якій запорожці ходили в урочистий час і два віки до того.

На прохання запорожців прийняти їх у свою ласку цар одповів: «Бог вас простить, батьківщина прощає, і я прощаю!»

Саме під той час російське військо вишукувало місця, де б перевезтися через Дунай. Гладкий, добре знаючи весь низ Дунаю, похвалився цареві показати таке місце. Недалеко Ісакчі через плавні йшла до Дунаю якась стародавня гребля, захована деревами й очеретами. Турки не знали про неї і лишили те місце без оборони, а Гладкий саме туди й повіз переднє російське військо. За переднім почало переправлятись і головне військо, а коли на турецькому боці була вже чимала російська сила, цар загадав Гладкому і себе перевезти на той бік. Гладкий сів на стерно байдака, а на гребки посідали курінні отамани та військові старшини і перевезли царя на запорозькому бай-даці через Дунай до війська; згодом же так само перевезли його й назад, в Ізмаїл. Задоволений цар дав Гладкому чин полковника і нагородив як його, так і всю старшину, Георгіївськими хрестами.

Після того Йосип Гладкий брав з своїми запорожцями дальшу участь у війні з турками і дістав за те генеральського чина.

Коли війна скінчилася, російський уряд хотів оселити запорожців біля Анапи, на південному боці річки Кубані, та Гладкому це не подобалося, він боявся, щоб його задунайських запорожців не приєднали до Чорноморського війська, бо од нього тоді одібрали б булаву. Йому хотілося бути не нижче того, чим він був за Дунаєм, і він випросив у царя Миколи, щоб з задунайських