Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

вирядив було у Сибір,

але поки вони дійшли до Курської губернії, війна скінчилася, і їх, як турецьких підданців, погнали назад у Туреччину. Переходячи через Київ, запорожці перебували там два тижні і здибалися випадково з двома своїми давніми січовими товаришами, що вийшли у Київ ще під час руйнування Січі на Дніпрі, Романом Вівсяником та Данилом Хуторним. Розпитавшись про життя запорожців на Дунаї, київські товариші передали з ними гостинця для січової церкви — ризу, хреста та євангеліє.

Наказний отаман Чорноморського війська й український письменник Кухаренко 1852р

Чорноморці теж брали участь у турецькій війні, тільки на цей раз дуже нещасливо. До того часу вони були дуже вже знесилені боротьбою з черкесами, котра була далеко трудніша, ніж колишня боротьба з татарами. Старі січовики майже всі вже загинули у тій боротьбі або вимерли. Флот Чорноморського війська занепав настільки, що, виряджаючи полк козаків на Дунай, військовий отаман не зміг послати їх на байдаках, а вирядив пішки через Керч у Херсон, а вже в Херсоні їх посадили на незграбні судна, що звалися «канонерськи-ми лодками», і послали на Дунай. Травня 12, року 1807 полковнику Чорноморського війська Паливоді було наказано погромити своїми канонерськими лодками турецькі батареї на південному березі Дунаю недалеко Верхніх Читал. У бурхливу темну ніч Паливода й поплив до призначеного місця, та тільки тут зразу виявилося, що по-скільки запорожці й чорноморці добре і з славою вміли битись на своїх чайках-байдаках, настільки ж невміло вони керували канонерськими лодками. Хуртовиною козачі лодки порозкидало в усі боки, а самого Паливоду з його судном викинуло на мілке під самими ворожими батареями. Ранком турки його судно розбили з гармат, самого Паливоду і чимало козаків вбили на смерть, а решту побрали у бранці. Після того чорноморці ще два роки плавали по Дунаю, поки од них майже нікого живого не лишилося, і тільки кілька десятків з них повернулося на Кубань раніше, ніж скінчилася війна.

Хоч всі народні перекази й пісні сходяться на тому, що запорожцям добре було «під турком жити», а проте не один з запорожців виховував у серці надію повернутись на «тихі води, на ясні зорі», як зазначив народ у пісні:

Летів орел понад морем та й став голосити.

«Ой, як тяжко козакові на чужині жити!»

Летів орел понад морем та, летівши, крикнув:

«Ой, як тяжко нещасному жить, де не

привикнув».

і от, ще перед початком війни, декотрі запорожці почали передаватися на російську сторону, а коли генерал Міхельсон наблизився до Ізмаїла, то двоє старшин Задунайського Запорозького Війська — Іван Губа та Хома Бучинський прибули туди з товаришами на кількох байдаках і просили ласки російського генерала. Губа й Бучинський були з тих запорозьких дідів, що тридцять років до того не стерпіли неправди, не схотіли стратити козацької волі і перейшли разом з найбільш завзятим товариством на Дунай. Тепер старі їхні кості просились у рідну землю, воля ж через старість була вже їм непотрібна, і вони рішили просити російський уряд прийняти їх у свою ласку і пустити у рідну Вкраїну доживати віку.

На перший час з тих запорожців, що передалися з Губою, і тих, що попереходили на руську сторону окремо од них, російський уряд склав окреме військо. Всіх запорожців набралося на Буджаку біля п’яти сот, і на раді вони обрали Івана Губу своїм кошовим отаманом, Бучинського суддею, Романа Циганку, Печеного та Ломаку осавулами, а Олексу Сокола військовим писарем. З сього видно, що запорозькі втікачі, незважаючи на свою невелику кількість, хотіли зберегти всю запорозьку організацію. Здавалося, що й російський уряд сприяв тому, бо указом царя Олександра І з 20 лютого року 1807 зібраним запорожцям звелено було зватися Усть-Дунайським військом, проте невідомо з яких причин те військо проіснувало недовго, і ще навіть не скінчилася турецька війна, як воно було скасоване, клейноди ж його були одвезені у Катеринодар. Частина старшини й козаків Усть-Дунайського (або Буджацького) війська перейшла теж на Чорномор’я, друга ж частина осіла на Буджаку, на річці Сараті, що впадала в озеро Сосик на урочищі Ак-Мангіт, і склала село казенних поселян тої ж назви.

Чим же пояснити те явище, що у той час, як чорноморці тікали на Дунай, задунайські запорожці передавалися на російську сторону? Ми гадаємо, що це робилося через змагання до своєї страченої волі. Не знаходячи волі в одному місці, розігнана з Дніпра запорозька сірома переходила на друге, поки один по одному не поскладала своїх костей, де кому Бог судив.

По скінченню війни, року 1811, по Румунії робили перевірку народу, бо там набралося дуже багато всяких забіглих душ, найбільше з України, що не мали змоги потрапити за Дунай до запорожців. Перевірку робили комісари російські, турецькі й молдавські, і під час перевірки російські підданці, щоб не дістатись знову своїм панам на катування, здебільшого називали себе запорожцями, турецькими підданцями. Всіх таких втікачів турецькі комісари брали під свою оборону і висилали за Дунай, через що кількість задунайських Запорожців зразу збільшилася.

ВІЙНА ЗАПОРОЖЦІВ З НЕКРАСІВЦЯМИ

Почувши в собі силу завдяки переходу старих січовиків з Це-сарщини, запорожці рішили вибити з дунайських гирл некрасів-ських козаків і осісти на їх місці. Вимагання запорожцями Дунайських гирл і Дунавця з степовими околицями цілком зрозуміле. Перш за все там були найкращі місця для рибальства, і за них запорожці завжди ворогували з некрасівцями; друге, що туди легше було потрапляти втікачам з України й Чорномор’я; третє, що на південь од Дунайських гирл був добрий степ, де могли б випасатись коні й худоба, і нарешті запорожці не забували свого права на дунайські гирла, бо султан ще року 1776 подарував їх запорожцям, і тільки через некрасівців запорожці не змогли тим подарунком скористатися.

Зважившись на те рішуче діло, енергійний запорозький кошовий отаман Самійло Калниболоцький поїхав до турецьких пашів у Тульчу, Сулину та Бабадаг і почав їм доказувати права запорожців на дунайські гирла, а коли ті з ним не сперечались та обіцяли не втручатись у сварку запорожців з некрасівцями, то він року 1811 рушив із частиною війська з Сеймен у Килійське гирло Дунаю, виганяючи берегами всіх липованів з їхніх осель. У Вилкові він прилучив до себе запорожців, які були там на рибальстві, і разом з ними поплив Чорним морем до Портиці — протоки, що сполучає з морем лиман Разін. Тут передній виділ Запорозького Війська зустрів озброєний опір з боку некрасівців і був змушений навіть од-биватись од них у засіках, але