Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

— Доброго ранку, Миколо Григоровичу! — ласкаво привітав він квартиранта. — Ти куди? До графського замка? На роботу?

— Вгадали!

Ступак сів на край площадки дрезини, відштовхнувся ногою від щебенового баласту. Дрезина легко покотила по нахилу вниз, до тунелю.

В зубах старого була чорна обвуглена люлька.

— Іване Васильовичу, чого ж це ви свою стареньку люльку смокчете? А де мій подарунок?

— У скриню поклав.

— Чому?

— Гріх кидати таку люльку. Вона в мене давня, з того самого дня, коли Олена народилася. Вибач, брате. З цією люлькою, з ровесницею своєї доньки, я й на спочинок піду.

— Зрозуміло. Охоче вибачаю.

Дрезина впритул підійшла до темного входу в тунель. Ступак вийняв портсигар, клацнув і, закуривши, зіскочив на землю, повернув праворуч, на вузеньку стежку, що вела в колишній графський замок, де була контора лісоділянки.

— До вечора, Іване Васильовичу! — помахав він рукою шляховому обхідникові.

— Куди ж ти, Миколо Григоровичу? Поїдемо далі, через тунель, навпростець.

Шофер Ступак не встиг відповісти. Недалечко, в будинку Дударя, грізно зарокотала трембіта. Дубашевич уже знав таємницю цього звуку, але все одно злякано насторожився.

— Громовиця, — схаменувся він. — Хто ж це грає? Олена?

— А то ж хто. Кожного ранку випробовує силу своїх легенів. Сідай, Миколо Григоровичу, поїдемо через тунель, — повторив Дудар.

— Через тунель? А набагато коротше через тунель?

— Набагато.

— Гаразд, поїдемо, — Ступак кинув цигарку і скочив на площадку дрезини.

Дрезина увійшла в прохолодну глибину тунелю. Після яскравого денного світла тут було темно, хоч в око стрель. А коли очі трохи звикли до мороку підземелля, далеко попереду заголубіла арка протилежного входу в тунель.

— Ну й темно тут, як в могилі, — сказав Ступак — Скільки метрів землі над нашими головами?

— Не землі, а скелі. Де двісті сімдесят метрів, де двісті, де сто вісімдесят.

— Ого! Чому ж такий тунель не охороняється?

Це було запитання, якого Дудар чекав.

— Як не охороняється? — усміхнувся Іван Васильович. — А я?

— Мало.

— Більше не треба. У нас тут тихо і мирно.

Промінь ліхтарика шляхового обхідника освітлював залізобетонне, чорне від диму склепіння і кам'яні стіни тунелю.

Ступак потай озирався довкола, все запам'ятовував і гарячково підраховував, скільки треба буде вибухівки, щоб висадити в повітря тунель і тим самим вивести з ладу магістраль, яка з'єднувала Радянський Союз з Чехословаччиною і Угорщиною.

Подібного роду диверсії, яку збирався зробити Дубашевич, іноземна розвідка передбачала здійснити напередодні нової війни, за декілька днів до її оголошення, і на особливо важливих напрямках. Те, що «Бізон» вирішив вдатися до цього крайнього засобу тепер, у мирний час, мало важливу причину, йому стало відомо, що незабаром з Радянського Союзу повинні піти состави з зерном, призначеним для Чехословаччини, де минулі роки були посушливі, неврожайні. Десятки тисяч тонн не перевезеш в одному поїзді. Їх треба буде дуже багато. І от, якщо тунель завалиться у самому розпалі хлібних перевозок, або на початку їх, то відгомін вибуху в Закарпатті дійде і до Праги, і до Москви, і до Нью-Йорка, і до Парижа. Так, у цьому «Бізон» був упевнений. Удався б тільки вибух, а мобілізація світової громадської думки — справа другорядна. Сотні, тисячі газет в усіх куточках «вільного світу» по єдиному сигналу затрублять про те, що Закарпаття чинить опір режиму Рад, про те, що селяни Чехословаччини не засівають свої поля російським зерном, про те, що від Праги до Братіслави, по стародавній землі Яна Гуса почав розгулювати голод. Диверсію з тунелем повинен був здійснити один Дубашевич. Обов'язково — один! Операція була гранично простою. Одного разу вночі спеціальний літак, що прилетить з Південної Німеччини, скине в умовному місці, в квадраті «17–23», ящики з вибухівкою. Вантаж на парашуті спуститься в глухому лісі і лежатиме там до певного часу. Шофер Ступак, попереджений радіограмою розвідцентра через «Хреста», сідає в свою машину і їде в квадрат «17–23». Навантаживши в кузов вибухівку, запаковану в безневинні на вигляд пакунки, схожі на паперові мішки для цементу, він повертається назад, додому, і під приводом пізнього часу залишає машину на подвір'ї шляхового обхідника, а сам іде спати. Вночі він тихо виходить надвір, ставить на колію дрезину, прикріплює на її площадці вибухівку, яка має страшну руйнівну силу, прилаштовує до неї спеціальний пристрій, схожий на антену, і пускає до тунелю, а сам залишається на відстані, спостерігає. Як тільки дрезина увійде в тунель, антена, що виходить за його габарити, зачепить за гранітне облицювання і тим самим приведе в дію ударний механізм, що й викличе вибух.

Сфотографувавши зруйнований тунель, на що треба буде лише кілька секунд, Дубашевич зникне в лісі. Тієї ж ночі він перейде кордон у заздалегідь наміченому місці, на Верховині, навпроти гори П'єтрос, пробереться до звіролова на кличку «Глухар» і звідти доповість у розвідцентр, що завдання виконав.

Вибух тунелю на околиці Явора — лише половина плану «Бізона». Другу частину операції «Гірська весна» повинен був виконати Хорунжий, другий підручний Джона Файна на кличку «Ковчег». На його долю призначався вибух греблі водоймища, яке давало воду новій гідроелектростанції. І цей вибух теж мав політичну мету: народ Закарпаття, мовляв, чинить Радам жорстокий опір.

Роль Джона Файна в цій операції зводилася до того, що він мав координувати і спрямовувати належним чином дії своїх помічників: «Учителя», «Ковчега» і резидента Крижа.

Велика лісовозна машина з причепом спускалася по колишній графській дорозі від будинку контори лісодільниці львівських залізничників, прямуючи до Тиси. Керував лісовозом Ступак. Лікоть лівої руки він виставив в