Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

— Громовиці? А це що за дивина?

— Дерево, в яке ударить грім.

— Цікаво… Як же це ваш батько встигає і трембіти робити і на залізниці служити?

— Він у нас на всі руки майстер. Мисливець. Птахолов. Рибалка. Різьбар по дереву. Слідопит.

— Молодець! — Дубашевич облизав пересохлі губи. — Олено Іванівно, водиця у вашому домі знайдеться?

— Зараз принесу.

Олена вибігла з хати. Дубашевич провів її поглядом. «Гарна!» подумав він і підійшов до вікна. Звідси відкривався чудовий вид на той самий об'єкт, заради якого Дубашевич волею «Бізона» проник на Закарпаття. Біля підніжжя лісистої гори чорніла напівовальна, оздоблена закоптілим гранітом паща залізничного тунелю.

Шибки в хаті шляхового обхідника легко задеренчали. Затремтіли під ногами Дубашевича соснові плахи. Темний отвір тунелю зробився білим, сповнився клубами пари і диму. Виштовхуючи хмари пари, з гранітної тіснини підземелля вискочив паровоз і радісно, як жива Істота, струснув повітря протяжним гудком.

Дубашевич дістав металевий портсигар, в який був майстерно вмонтований фотоапарат, заряджений мікроплівкою. Він сфотографував поїзд, що виходив з тунелю, і закурив.

Розсипаючи з-під гальмових колодок іскри, товарний поїзд з веселим гуркотом, освітлений весняним сонцем, пронісся повз будинок.

Повернулася Олена з дерев'яним корячком, повним прозорої джерельної, холодної, як лід, води. Ступак вимив, подякував і кивнув на вікно, в хвіст поїзда.

— За кордон пішов, до наших друзів.

— Вдень і вночі вони проходять повз нас, звикли ми.

— Даремно. До такої великої справи гріх звикати. Здійснилося те, про що мріяли наші великі вчителі! — гість неспокійно подивився навколо. — То де ж ви мене притулите, Олено Іванівно?

— Зараз. — Олена висунулась у вікно і, піднявши голову, крикнула: — Тату!

У відповідь пролунав короткий бас трембіти: чую, мовляв, кажи, що треба.

— Ідіть сюди, тату, скоріше!

По лунких східцях, що вели на другий поверх, до мансарди, загупали важкі, повільні кроки. В горницю увійшов Іван Васильович Дудар. Він був одягнутий в стареньку, зношену форму залізничника, але підперезаний брезентовим фартухом, з кишені якого стирчало з півдюжини найтонших-фігурних долотець, стамеска, циркуль і складний метр. За правим вухом майстра стирчав надзвичайно солідний теслярський олівець з грифелем, завтовшки майже в мізинець. В зубах була обвуглена щербата люлька — напевно, ровесниця, однолітка господаря цього будинку.

Дудар мовчки пильно дивився на незнайому людину. Потім не поспішаючи перевів запитливий погляд на дочку.

— Це Микола Григорович Ступак. Шофер. Буде в нас жити. Прислав інженер Борисенко.

При згадці про інженера Борисенка суворі очі Дударя трохи потеплішали, але він не квапився бути гостинним господарем. Зняв фартух, повісив його на цвях, струсив біля порога завитки стружок з одягу.

Дубашевич швидко, крадькома перезирнувся з молодою господинею: рятуй, мовляв, на тебе вся надія.

— Тату, цього чоловіка інженер Борисенко прислав, — повторила Олена. — Шофер, Микола Григорорович Ступак.

— А..! Здрастуйте! — старий простягнув Ступакові руку з темною натрудженою долонею. — Здрастуй, Миколо Григоровичу, — повторив Дудар м'яко, наскільки це дозволяв йому грубуватий голос. — Живи, коли інженер Борисенко прислав. Такій людині, як він, ні в чому немає відмови. Звідки прибув, Миколо Григоровичу?

— Із Львова.

— Що ж, і родом звідти?

— Ні, трохи далі, із Східної України. Київський. Дніпровський водолій. Степовик.

— Подобається тобі наш гірський край чи не подобається?

— Дуже подобається. Дивлюсь і не надивлюся ніяк. Велика, наша країна, а такий край, як Закарпаття, у нас єдиний.

— Ти що ж, вперше на нашій землі?

— Бував і раніше. Під час війни. — Дубашевич торкнувся правого боку грудей, на якому рожевів орден Червоної Зірки. — Між іншим, оцією зірочкою я тут нагороджений. За важкі бої в горах.

Дубашевич, сам того не підозріваючи, інстинктивно захищаючись, зачепив святая святих Івана Васильовича — його любов до Радянської Армії.

Іван Васильович поглянув на груди фронтовика, на його зірку, і мимоволі згадалися йому картини далекого минулого: як жив при кривавому хортистському режимі, як знущалися над ним, українцем, протягом всього життя чужоземні загарбники і як одного разу, в темну дощову осінню ніч 1944 року, прийшов кінець цьому гнобленню — радянські війська вступили на багатостраждальну землю Закарпаття.

— В яких горах ти воював, Миколо Григоровичу?

— В тутешніх. На Верховині.

— То, можливо, ти і нас з Оленкою визволяв?

— Дуже можливо! — радо підхопив Дубашевич.

— П'ять ночей і днів ми ховалися в лісі. П'ять днів і ночей ми з Оленкою чекали на вас.

— Більше ви нас чекали, Іване Васильовичу! — посміхнувся гість. — Тисячу років ви жили в розлуці з Україною. — Дубашевич з грубуватою ніжністю обняв господаря. — Навічно тепер з'єдналися.

— Дай боже, дай боже…

— На бога, батьку, надійся, але й сам пильнуй.

— Це теж правда, синку. Ну, ходімо, покажу твоє житло.

Піднялися нагору, в невеличку мансардну кімнатку. І тут було гладко стругане, шкребане, мите-перемите дерево, чистота і свіжість. На вікні біліла полотняна вишивана занавіска. На підлозі — шерстяні домоткані доріжки. Матрац застелений товстим, просякнутим наскрізь жовтою трав'яною фарбою килимом. В кутку — фаянсовий таз і фаянсовий глек. На дерев'яному кілочку — білосніжний, вишиваний півнями рушник.

— От, — промовив господар, — живи, Миколо Григоровичу, і будь здоровий.

— Постараюся виконати і перевиконати ваше добре побажання. — Дубашевич з удаваним захопленням озирнувся навкруги. — Отже, з новосіллям вас, товаришу Ступак! Не завадило б з цього приводу випити по чарці. — Він вийняв з чемоданчика пляшку горілки, спритно вдарив по денцю, вибив корок, миттю розлив спиртне по кишенькових алюмінійових чарочках. — Особлива гірка. П'ятдесят вісім градусів. За ваше здоров'я,