Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

— Чудово! Прекрасно! їли? Пили? Втомилися з дороги?

— Ви про мене не турбуйтесь, товаришу начальник. Я двожильний і не таке можу витерпіти. Колишній фронтовик, одне слово.

— Фронтовик — теж людина. Ви самі, без сім'ї приїхали?

— У нежонатого не буває сім'ї. Які будуть накази, товаришу начальник? — рішуче відхиляючи всі турботи інженера Борисенка, запитав шофер Ступак.

— Наказую перш за все мати дах над головою. Де вас влаштувати? Ближче до піднебесної Верховини чи на берегах Тиси?

— Де-небудь ближче від міста, товаришу начальник. Я хочу вечорами вчитися. — Ступак пошкріб нігтем мозолясту долоню. — Поставив я собі велику мету, товаришу начальник: хочу підготуватися в технікум. Прошу влаштувати якнайближче до міста.

— Поблизу міста всі квартири зайняті. Спізнився, товаришу Ступак. Але нічого, нічого, ми зараз що-небудь придумаємо.

— Шофери кажуть, що в будинку шляхового обхідника Дударя ще вільно, — підказав Ступак.

— Вірно, я й забув! — зрадів інженер. — Пошлемо тебе до Дударів. Хороші люди. Іди до них і скажи, що я послав на тимчасовий постій. Господарі знають, в чому справа, у нас є з ними попередня домовленість.

Ступак категорично крутнув головою:

— Не піду. Як же так, товаришу начальник, «іди»? Все-таки люди побачать мене вперше. Напишіть Дударям записку.

Інженер Борисенко засміявся.

— О, та ти, виявляється, хоч і шофер, але з бюрократичними нахилами! Гаразд, напишу. І на прикордонну заставу відносно перепустки напишу. Залиште ваші документи.

Начальник лісоділянки Борисенко, людина добра і широкої натури, сів за стіл і накидав коротеньку записку, в якій дуже щиро, тепло просив Івана Васильовича Дударя і його дочку Олену Іванівну прийняти до себе тимчасово, на місяць-півтора, вкрай потрібного йому шофера Миколу Григоровича Ступака.

Покинувши машину на подвір'ї контори лісоділянки, взявши чемоданчик і записку інженера Борисенка, «Учитель» пішов до Дударя. Він був спокійний і не підозрівав, що йде назустріч своїй загибелі.

Хата Дударя стояла біля залізниці, в заповідному лісі, на невеличкій галявині, обгороджена сріблястими від часу, сонця і дощів смерековими воринами.

В кутку подвір'я, біля самої залізниці, відгороджена штахетами, була невеличка метеостанція — господарство Олени, дочки Івана Васильовича і дружини старшини Смолярчука.

Олена, з блокнотом і олівцем в руках, переходила від приладу до приладу і записувала покази термометра, гідрографа, барографа. З лісової хащі, швидко наростаючи, долинув веселий свист і голосне тупотіння важких чобіт по твердій землі. «Михайло!» зраділа Олена. Підбігши до штахетника; вона поклала на його зубці долоні і, посміхаючись, чекала появи чоловіка. З-за дерев вийшов не кремезний, трохи повільний і солідний Смолярчук, а високий, довгошиїй, швидконогий, одягнутий в коричньовий суконний піджак чоловік. В руках у нього був маленький чемоданчик. Олена розчаровано зітхнула, перестала посміхатися, відійшла від огорожі і взялася за перервану справу.

Чоловік у коричньовому піджаку зупинився перед парканом метеостанції, поставив чемоданчик на землю.

— Здрастуйте! — промовив незнайомець, знімаючи приношену, поруділу від сонця кепку і проводячи долонею по темному, трохи кучерявому волоссю.

Олена на мить відірвалася від приладу, скупо відповіла на привітання.

Проте незнайомий чоловік продовжував стояти. Він мовчки дивився на дівчину і посміхався так, наче давним-давно і дуже добре знав її. Це здивувало і збентежило Олену.

— Скажіть, будь ласка, яка завтра буде погода? — продовжуючи посміхатися, спитав перехожий. Незважаючи на своє збентеження, Олена відповіла сміливо і насмішкувато:

— Грім. Блискавка. Дощ.

— «Люблю грозу в начале мая», — продекламував співуче перехожий. — Дозвольте зайти, Олено Іванівно? — Не чекаючи відповіді, він узяв чемоданчик, штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. — Не дивуйтесь, молода господине, що я вас знаю, а ви мене — ні. Мені про нас розповів наш начальник, інженер Борисенко. Він прислав вам листа. Ось!

Олена вийняла з конверта записку, прочитала її.

— Ну, Олено Іванівно, який буде ваш вирок?

Олена зійшла на дерев'яний різьблений ґанок, навстіж розчинила двері:

— Заходьте, будь ласка, і почувайте себе як вдома.

Ступак зайшов у простору горницю, залиту травневим сонцем. Стіни, складені з добірної гірської смереки, виблискували медовою жовтизною. Стеля і підлога зроблені з широких плах вікової, в два обхвати, сосни. На дереві немає жодної краплини фарби, і все благородно сяє, все чисте і відшліфоване, від усього пихне ароматом свіжості, нев'янучої новизни, хоча будинок стоїть, напевно, не менше п'ятдесяти років. Здається, ніби люди тут тільки те й роблять, що з ранку до ночі шкребуть, миють і натирають дерево.

Ступак скинув свій коричньовий піджак, повісив у куток, на дерев'яний кілочок.

— Куди я потрапив?! — здивувався він, озираючись навкруги. — Та це ж бджолиний вулик, а не людське житло! Оце-то так! Ну й краса!

Олені було приємно, що гість помітив і належно оцінив працю її батька, дерев'яних справ майстра, і працю хазяйки, її вмілі руки, що не шкодували мила, лугу і часу.

— Всі у пас так живуть на Верховині, — сказала вона.

— Не всі, Олено Іванівно. Я воював під час Вітчизняної на Верховині, бачив зимарки, курені і хати, де топлять по-чорному.

Мирну сердечну розмову хазяйки і гостя несподівано порушило войовниче рокотання трембіти. Воно долинуло звідкись згори, через стелю і пролунало так невчасно і так грізно, що навіть завжди і до всього готовий Дубашевич злякався й не зумів належно приховати цього. Олена поспішила виручити його.

— Це батько. Не хвилюйтесь, товаришу…

— Ступак, Микола Григорович… Що це таке? — спитав він, дивлячись на стелю.

— Нову трембіту батько пробує. Трембіта — це довга пастуша труба.

— Ага!.. Він що — трембітний майстер?

— Еге ж. Його кожний верховинський пастух знає! — з гордістю промовила Олена. — Він усі свої трембіти робить лише