Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

— Але, сер, ви… Чи готові ви до всіляких ускладнень?

— Конкретніше, Любомире! Вас цікавить, чи є в мене радянський паспорт та інше? Є все, що треба.

— Я хотів уточнити, чи зможете ви почувати себе на радянській землі радянською людиною?

— Ви сумніваєтесь?

— Пробачте, сер, але я буду відвертим: так, це мене дуже хвилює.

— Чому? Хіба на моєму носі стоїть фабрична марка? Хіба мої вуха, чоло, очі, губи не такі, як у радянських людей?

— Такі, але…

— Кажіть, Криж, не заїкайтесь.

— Сер, у вашому вигляді є щось не зовсім радянське. Джон Файн засміявся, але в його очах була тривога.

— Червоних рогів невистачає? Посмішка не соціалістична? Хода не пролетарська? Погляд ідеологічно не витриманий?

— Ви жартуєте, а я серйозно стурбований.

— Та в чому справа, Криж, кажіть ясно?

— Вам невистачає, сер, зовнішньої простоти, скромності, я б сказав — звичайності. Ви почуваєте себе самим собою, багатою, незалежною, всесильною людиною, Джоном Файном, а не радянським службовцем.

— Даремно турбуєтесь. Я всесильний тут, перед вами, а там, серед радянських туристів, я буду таким самим, як і вони. Дорогий Криж, я три роки був шефом в таборі для переміщених осіб. Вдень і вночі я бачив перед собою дванадцять тисяч росіян, українців, білорусів, чув їх мову, запам'ятовував їх характерні риси і таке інше, і тому подібне. Я навіть дозволив собі одного разу, заради тренування, пожити в сусідньому таборі на становищі переміщеної особи — і нічого, зійшов за чистокровного росіянина. Можу бути й українцем. — Джон Файн легенько ткнув свого співбесідника кулаком у груди. — Отже, голубе, не принижуйте моїх високих і давно визнаних можливостей.

— Пробачте, сер.

— Отож-то! Будемо вважати непорозуміння ліквідованим. Чи є у Яворі таксі?

— Скільки завгодно.

— Вони ходять за місто?

— Так, в усіх напрямках.

Файн дістав з внутрішньої кишені піджака карту Закарпаття, розіклав її на столі.

— Яке місце вважається у вас найбільш туристським?

— Таких місць у нас багато. Оленяче урочище, Ведмежа галявина, Мармурові скелі. Недалеко від Мармурових скель, ось на цьому гірському схилі, є база, де можна за невелику плату переночувати, перекусити, випити пива, поголитися, прийняти душ.

— Чудово. Саме туди я й поїду. Ви мене проведете до стоянки таксі. Повернуся в неділю ввечері. Чекайте! — Файн насмішкувато подивився на резидента. — Чого ви не питаєте, навіщо я залишаю такий затишний, безпечний притулок і з риском для життя вирушаю в район Мармурових скель?

— Я вже вам казав: цікавістю не страждаю. Моя справа — виконувати ваші накази.

— Хоча ви й не страждаєте цікавістю, все-таки я скажу, навіщо мені потрібні ці Мармурові скелі. Я вам абсолютно довіряю, Криж. Хочу прогулятися в горах і водночас розгорнути в зручному місці рацію, зв'язатися з центром: доповім про обстановку, одержу вказівки. Звичайно, для мене це великий риск. Вам би, Любомире, зробити це було б зручніше, безпечніше.

— Я готовий, сер, наказуйте.

— Ні, вам цього доручати поки що не можу. Перше донесення повинно бути послане особисто, власноручно, моїм радіопочерком. І я його пошлю, щоб там не було.

Джон Файн бадьорився не про людське око. Важкий і небезпечний прорив через високогірські Карпати, безтурботне життя в схованці на Гвардійській, уважна гостинність хазяїна явки, глибоке маскування нового резидента, спритний перехід кордону Дубашевичем, надійна легалізація його в Яворі під машкарою шофера Ступака — всі ці великі, заплановані «Бізоном» удачі, що слідували одна за одною, викликали в Джона Файна хороший настрій. Від колишнього боягузтва і страху за свою шкуру, проявлених у літаку, перед стрибком з парашутом, не залишилося й сліду. «Чорногорець» тепер був переконаний, що його місія буде завершена благополучно і в строк. Тепер він гаряче і глибоко, майже з обожненням схилявся перед хитромудрими здібностями «Бізона» і безмірно дякував шефові за те, що той надав йому щасливу можливість проявити себе в операції «Гірська весна», якій, безумовно, судилося стати гордістю розвідцентра «Південь». Через те Файн і бадьорився, через те він з легким серцем і вирушав у небезпечну експедицію в район Мармурових скель.

Він весело подивився на карту, потім перевів погляд на Крижа:

— Мармурові скелі!.. Хороший я обрав район?

— Так, хороший. — На благообразному обличчі Крижа з'явився вираз шанобливості і догідливості. — Прошу доповісти і про мене: дію повним ходом, у найкоротший строк добився значних результатів. Незабаром створю надійну агентурну сітку, здатну задовольнити потреби центра.

— Ого, куди махнув! — розсміявся Файн. — Нічого, нічого, шкварте, все передам дослівно.

Криж ображено насупився.

— Ви мені, здається, не вірите, сер? Я ж вам докладно доповідав і про кравчиху, і про її сина, і про помічника начальника явірської станції.

— Вірю, Криж, не будьте таким недовірливим. Ви дуже добре почали. Всі три ваші помічники для нас — велика цінність. До речі, про сина кравчихи. Як ви збираєтесь його використати?

— Зважаючи на обставини. На даному етапі він може дістати важливі відомості про залізницю.

— Вірно. Ця нова, реконструйована дільниця шляху надзвичайно цікавить нас. Ми майже нічого не знаємо про неї. Добре. Схвалюю. А як ви збираєтесь використати молодого Лисака в майбутньому? Адже він поїде в свою школу, у Львів.

— Не поїде! Заякориться в Яворі, працюватиме на комсомольському паровозі кочегаром. Є надія, що він потрапить на закордонну лінію. Якщо це вдасться, ми матимемо чудового зв'язківця.

— Вірно, Криж! Молодець! Схвалюю. Дійте в цьому напрямку. І форсовано. Нам зв'язківець он як потрібен! — Файн ребром долоні ударив себе по горлу. — Рацією користуватися небезпечно: кожного разу рискуєш життям. Якби був зв'язківець у вашого попередника, ми б знали більше, ніж