Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

— Поки що тільки гадаю. Гадаю також, що ця «третя особа», користуючись своїм службовим становищем,» часто буває у відрядженні тут, у Яворі, і тим самим має можливість координувати дії Ступака й Власюка. Виходить, вам треба вдень і вночі стежити за шофером, фіксувати всі його зустрічі з яворянами і особливо з неяворянами.

Зубавін перевів погляд на фотографію шофера.

— Скільки не крутились, не вертілись, а все-таки знову прийшли до Ступака.

— Без нього не обійдешся. Він — поки що єдина реальна ниточка, що веде до «Гірської весни». Все інше — припущення, прогнози, надії і ворожіння. — Шатров зазирнув у свою записну книжку. — Повернемось до Власюка. Його радіопочерк вам не знайомий?

— Раіопочерк? Я ще не радився із спеціалістами.

— Порадьтесь. Це дуже важливо. Хто знає, можливо, радіопочерк виявиться знайомим по колишніх радіоперехопленнях. Ну, а як ви думаєте, про що Власюк радирував своїм хазяям?

— Про це можна тільки приблизно догадуватись, товаришу полковник.

— Догадуйтесь!

— Повідомляв про своє благополучне прибуття в Явір.

— Ні. Це він зробив раніше і в іншому місці.

— Передавав чергову інформацію? — сказав Зубавін і одразу ж заперечив собі:— Ні, це теж виключено. Заради цього він не став би так рискувати. Очевидно, передавав щось виключно важливе.

— Вірно, я теж так думаю. На мій погляд, ця передача має пряме відношення до операції «Гірська весна». Яке ж саме? Сигнал про початок дії? Чи просьба про допомогу? Чи рапорт про те, що вже зроблено? Ваша думка, Євгене Миколайовичу?

— Товаришу полковник, у вас виникає стільки запитань, що я одразу не знаходжу відповіді. Дайте подумати.

— Думайте!

Зубавін після невеликої паузи сказав:

— Радист сигналізував розвідцентрові про те, що він і його спільники готові діяти.

— Згоден! От і домовились. — Шатров подивився на годинник, усміхнувся: — Три години мудро, натхненно міркували і, можливо, все марно. Це вам не точна наука, а роз-від-ка. Розвідуй і розвідуй де очима, де вухами, де думкою, ану ж до чогось путящого і докопаєшся. — Він підвівся, підняв над головою руки, задоволено потягнувся і широко, з насолодою позіхнув. — Ех, поспати б тепер!.. Ходімо, Євгене Миколайовичу, просвіжимо свої запаморочені голови.

Передавши шифровку, Файн швидко, за одну хвилину, згорнув рацію, приладнав її на спині в сумці і кинувся навпростець, по ледь помітній стежці, до північного виходу з урочища Мармурові скелі. Орієнтуючись по компасу і карті, він продерся крізь глухий ліс і вийшов на одну з доріг, що вела до Явора з боку карпатських перевалів.

Файн не сумнівався в тому, що робота його рації зафіксована і що органи безпеки сполошилися. Мине ще година, друга, і район Мармурових скель зашморгне петля блокади.

Файн ішов дорогою, милуючись, як і належало туристові, весняними горами і барвами заходу сонця. В його. руках була міцна палиця, вирізана з благородного тиса. Очі прикриті темними окулярами, нібито для захисту від сонця.

За найближчим поворотом дороги Файн побачив вантажну машину. Вона стояла на обочині перед величезним, оброслим мохом каменем, з-під якого витікав тоненький прозорий струмочок. Шофер сидів біля підніжжя мінерального джерела, їв хліб з салом і запивав крижаною «квасною» водою. Темна кучерява голова його була мокрою — теж, напевне, вгощалася закарпатським нарзаном.

— Хліб, сіль і вода! — Файн швидко підняв руку до козирка кепки, привітно кивнув шоферу. — Чи не в Явір прямуєш, хлопче?

— Туди. Якщо по дорозі, сідайте, підвезу.

— Спасибі.

Стемніло, в місті спалахнули вогні, коли Файн в'їхав у Явір. Проїжджаючи повз колишню міську ратушу, він поглядом ковзнув по бронзовому циферблату годинника. Десять хвилин на дев'яту. Не більше двох годин потрібно було йому, Щоб випередити своїх переслідувачів.

Для відводу очей шофера він зліз з грузовика на вокзальній площі і, не поспішаючи, наче до себе додому, попрямував на Гвардійську.

Криж був удома. Він змучився, чекаючи свого шефа.

— Ну, як? — одразу ж спитав він, ледве «Чорногорець» переступив поріг дому.

— Все благополучно, Любомире. У вас, сподіваюсь, теж усе гаразд? Бачили Ступака?

Криж не відповів. Пополотнілий, як- мрець, прикусивши губу, він дивився застиглими очима на вхідні двері.

— Що там? — зашепотів Файн.

— Здається, хтось іде. Чуєте?

— Нічого не чую, але…

Файн витягнув з кишень пістолети, кивнув на вимикач. Криж погасив світло і обережно вийшов у коридор, а потім і в сад. Постоявши хвилин п'ять під густим явором, що ріс біля порога, він повернувся в дім, увімкнув світло.

— Нікого немає. Пробачте, сер.

— Нерви у вас розладнані, Любомире.

— На жаль, нервами не можу похвалитись. — Криж витер спітніле чоло. — Ви спитали, чи бачив я постояльця Дударя. Бачив. І розмовляв. Передав йому все, що було наказано. У Ступака все як слід.

— Чудово! — Файн потер долоню об долоню, з шумом втягнув повітря через ніс. — Чую запах смаженої баранини. Любомире, ви, здається, хочете почастувати мене вечерею? От молодець!

Файн відстібнув ремінці туристського рюкзака, відсунув у бік портрет Тараса Шевченка, штовхнув дверцята люка і обережно опустив рацію в свою таємну схованку.

Роблячи все це, він помітив, що в схованці хтось побував — тонка, ледве помітна позначка, зроблена Файном олівцем на стіні перед походом у Мармурові скелі, не співпадає з обрізом рами портрета. Хто ж лазив у схованку? Звичайно, господар. Можна бути абсолютно впевненим, що він добре вивчив вміст рюкзака свого гостя. «Ну й шкура!» подумав Файн. Але думки не відбилися на його