Над Тисою - Олександр Остапович Авдєєнко

— От, тепер легше, — сказав він, ляскаючи себе по спині долонями і блаженно посміхаючись. — Чуде-е-сно! Ви подумайте, майже добу відкрито перед усіма тягав я на горбі таку страшну ношу. Вона мені, проклята, всю спину пропалила, до печінок дістала. Любомире, не в службу, а в дружбу, помасажуйте мою бідну хребтину… Отак, так!.. Добре! Чудово! Дякую. Тепер будемо вечеряти.

Утоливши голод і випивши чималу кількість коньяку, розчервонілий, з налитими кров'ю очима, Джон Файн вмостився в кріслі.

— Ну, Любомире, — закурюючи, урочисто промовив він. — Поздоровте мене!

— З чим, сер?

— Я удостоєний особистої подяки «Бізона». Він задоволений моєю роботою.

— Поздоровляю! — Криж спробував зобразити на своєму обличчі посмішку, але вона вийшла нещирою, кривою.

— Чому ви не» радієте за мене, Любомире? — Файн нахабно дивився Крижу прямо в очі і відверто знущався з нього. — Заздрите мені? Вам не до душі мій успіх?

Криж мовчав, лише кусав губи і хмурився. Файн підставив кулак під підборіддя Крижа і різким поштовхом підвів його голову вгору:

— Чому ви мовчите, Любомире?

— Сер, ви виконали моє прохання?

— Яке?

— Я просив вас доповісти шефові про мою роботу.

— Про вашу роботу? Про вашу роботу? Про вашу? — Файн презирливо стулив губи і випустив йому прямо в обличчя струмінь диму. Він любив принижувати людей, особливо тих, якими безконтрольно володів, кого міцно тримав у руках, хто не міг дати йому відсічі. — Ви надто високої думки про себе, Любомире, — продовжував Файн. — Ви не працюєте, а лише виконуєте те, що вам наказую я. Працюю я! Доповідаю шефові я! Нагороджую я! І виконую вироки теж я! І так буде доти, поки я перебуваю в Яворі. Врахуйте це, мій любий, і будьте скромнішим.

— Слухаю, сер. — Криж усміхнувся, намагаючись звести розмову на жарт.

— Даремно смієтесь, Любомире. Я цілком серйозно Попередив вас. І ще одне попередження: коли ви ще риз спробуєте ритися в моїх речах…

— Що ви, сер!

— Так-так! Якщо ви ще раз влаштуєте обшук у моїй схованці, я розкладу вас на цементній підлозі, зірву штани і нещадно відшмагаю. Отак, всі попередження зроблені. Тепер поговоримо про те, що вам треба робити. Як ви вже знаєте, завтра до вас у магазин з'явиться шофер Ступак. Ви йому передасте записку такого змісту. Беріть симпатичні чорнила, папір і пишіть… «У найближчу середу, вночі, в квадраті 19–11, на Сирітській галявині спуститься з неба «посилка». Вона чекатиме на вас у старій штольні. Підберіть її, замаскуйте дровами і доставте в Явір, на Гвардійську».

Криж облишив писати, підвів голову і благаючими очима подивився на Файна:

— Сер, ви наражаєтесь на страшну небезпеку. По слідах «посилки» сюди можуть прийти прикордонники.

— Можуть! Якщо нам з вами не повезе, то ми їх зустрінемо, як слід. Стріляю я без промаху на відстані до п'ятдесяти метрів. Вам же доведеться скористатися гранатою.

— Сер, є інший вихід.

— Який?

— Сховати «посилку» в лісі. І взяти її тоді, коли вона буде потрібна.

— Не можна, Любомире. Ми повинні діяти тільки за планом, розробленим «Бізоном». Отже, пишіть: «Підібрати «посилку» в зазначеному квадраті і доставити в Явір, на Гвардійську».

Криж покірно схилився над папером.

У великому боргу я перед тобою, читачу! Час, давно час розповісти тобі про Терезію Симак, навколо якої з першій частині цієї розповіді розгорнулося стільки важливих подій.

Нежданий і негаданий приїзд Івана Бєлограя, її заочного друга, приголомшив Терезію. Бєлограй видався їй таким гарним, так зворушив її, що вона на якусь мить забула про все на світі: і про сувору матір, і про сусідів, що любили поплескати язиками, і навіть про Олексу Сокача, який був для неї більше ніж другом. Вона давно кохала його, і він кохав її. Восени вони збиралися побратися.

На щастя, Терезія швидко опам'яталась. Щоправда, сталося це не без допомоги старшини Смолярчука. Він розшукав її на березі Тиси. Одразу ж після того, як вона й Іван Бєлограй розійшлися, він запросив її до начальника застави.

Терезія зайшла до капітана Шапошникова уже досить стурбована запитаннями Смолярчука: чи давно вона знає свого гостя, Бєлограя, як і коли познайомилася з ним? Передчуваючи погане, з винуватим виразом обличчя, готова кожної миті заплакати, вона сіла на краєчок стільця, схрестила на колінах руки й покірно чекала страшних запитань.

Шапошников з першого погляду зрозумів її скрутне становище і вирішив бути дуже обережним.

— Ну, як, Терезіє, розорали перелоги над Тисою? Вона мовчки кивнула головою, і губи її затремтіли. — Отже, у вас в цьому році посівна площа розшириться майже наполовину?

Вона знову кивнула і білими гострими зубами міцно прикусила нижню губу.

— А Соняшну гору не збираєтесь в цьому році приводити до ладу? Не завадило б і лівий, кам'янистий бік її прикрасити виноградниками.

Терезія рвучко підвела голову:

— Навіщо я вам потрібна, товаришу начальник? Питайте!

Голос її прозвучав суворо. Шапошников усміхнувся:

— Отепер можу питати. Тепер ви зможете відповісти на всі запитання.

Він спитав про те ж саме, що й Смолярчук: чи чекала вона свого сьогоднішнього гостя, звідки він прибув, на її запрошення чи так, сам, чи давно вона його знає, як і коли познайомились?

Терезія відповіла. Коли капітан Шапошников дізнався, що Іван Бєлограй її заочний друг, що познайомилася вона з ним через листування, він попросив її принести