Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

Є ж уже закон про вибори… Що ще хочуть?

«Чому вже зараз, на нинішній день, не вивласнено великих земельних посілостей? Бо українська буржуазія в змові з польськими поміщиками!»

Треба ж додуматися! Ото тільки ворохоблять людей.

«Чому не заведено восьмигодинного робочого дня? Бо українська буржуазія не хоче визволення робітництва!»

Знов брехня! Ніхто так не думає.

«Чому УНР веде переговори з Польщею, чому домагається посередництва Антанти? Бо українська буржуазія, замість віддати владу селянству і робітництву, яке побило би Польщу, воліє подати руку польській та антантській буржуазії!»

Нічого не тямлять у політиці!

«Українська політика повинна орієнтуватися не на буржуазну Антанту, а на революційний міжнародний пролетаріат, якого авангардом є Совітська Росія. Не Антанта охоронить нас перед Польщею, а союз з більшовиками, які допоможуть нам побити Польщу».

Петрушевича вдарив шок, як параліч. І так блідий, він став абсолютно безкровним — біле лице біліше крейди.

У Булонському лісі кувала зозуля, Грицан з Вітовським мовчки слухали, наче тим своїм куванням вона виносила їм вирок. Допіру обидва побували в гробниці Наполеона, а тепер прийшли в Булонський ліс, аби бодай на хвилинку очистилась голова, зарядилась киснем. Сиділи на лавочці, слухали зозулю, що наковувала їм вирок, і водночас думали, коли ж знову викличе їх до себе на бесіду генерал Бота.

— На початку минулого віку в Парижі було товариство любителів самогубства, — забубонів Грицан. — Клали записку зі своїм іменем в урну, і той, ім’я якого було витягнуто по жеребку, лишав себе життя в присутності всіх членів товариства…

— Брр! Збрело тобі в голову!

— Факт…

Обізвався соловей, — солов’їні трелі і рівна робота зозулі, котра кладе свої яйця в чуже гніздо.

— В один час співають, та не однакові пісні…— журно зітхнувши, Грицан похитав головою. — А гнізда їх у принципі однакові… То що будемо робити, Дмитре? Як міркуєш? Тільки не мовчи!

— Треба порадитися з Лозинським. Але я особисто гадаю, що негайно треба звернутися з листом до Найвищої ради, що армія Галлера перейшла в наступ. А поки що йдемо вечеряти.

Вони зайшли до ресторану мовчазні й похмурі. Ярослав раптом уздрів Стемпковського, що сидів з юною дівицею, котра перебирала блідими пальчиками голубу стрічку, якою була пов’язана коробка шоколадних конфет, а він лив у бокал тоненькою-тоненькою ниткою шампанське… Адам тут? Що ж він тут робить? Ет, що там говорити, коли син самого Ллойд-Джорджа дні і ночі витанцьовує в «Мажестику»!

Вони повечеряли, потому ще трохи побродили по нічному Парижу, а вранці дванадцятого травня Лозинський одержав запрошення на засідання комісії Бота, в запрошенні було зазначено, що делегацію запрошують з метою прийняття проекту договору про перемир’я.

— Нарешті! — не стримував радості Лозинський.

— Але цього разу я радив би іти до Боти не з Сидоренком, а з Панейком, він усе-таки ближче до галицьких справ.

— Слушно, — підтримав Грицана Вітовський.

Та й, власне, сам Панейко не жадав цих непорозумінь — свої ж люди, одна в них ціль. Панейко — його Грицан бачив уперше — справив на нього приємне, симпатичне враження, — мудрий, розважливий. І зовнішні риси привабливі — високе чоло, відкритий погляд, дещо загострене лице. Йому було тридцять шість років, і він, здається, трохи гордився, що в такому віці, а вже на такій вишині. Та Грицан пробачив йому це, бо й самому лиш тридцять один.

— Тільки не будуйте з гарячки ілюзій, — застеріг Панейко. — Ці панове одною рукою гладять, а другою щипають.

В почекальні Боти вони застали польських представників — Дмовського і генерала Розвадовського. В кожного з галичан тенькнуло під серцем: генерал Розвадовський випер Галицьку Армію зі Львова… Але зараз це нічого не значило — нині треба було миритися.

Їх, поляків, першими викликали до Боти. І на це не конче зважалося. Хай буде й так, як цього бажає Бота. Яка різниця — хто раніше, хто пізніше? Поляки затрималися півгодини.

Бота й цього разу сидів похмурий та надутий. Його велика голова, здавалось, не могла втриматись на шиї, ніби камінь якийсь тягнув додолу. І підносив її Бота з якимсь тягарем. Зате очі гострі, проникливі.

— Панове, — почав він хрипким, але владним голосом. — Я запросив вас, щоб вручити проект перемир’я з картою, де означена демаркаційна лінія. Такий самий проект щойно одержали і поляки. Вашу відповідь на проект маєте подати до комісії завтра о десятій годині ранку. А пополудні того ж дня, о четвертій годині, маєте явитися для усних пояснень.

І він простягнув Вітовському проект перемир’я.

— Від імені української делегації…— схвильовано почав Лозинський і ковтнув слину. — Від імені української делегації маю честь прийняти цей проект і заявити, що відповідь на нього дамо в означеному часі.

— Засідання закінчене, — Бота промимрив так швидко й неуважно, мовби хотів якнайскоріше спекатися галичан.

А галичани, раді та майже щасливі, відразу зібралися на свою нараду — Сидоренко, Панейко, Лозинський, Вітовський, Томашевський, перекладач Кульчицький і Грицан, — без будь-яких попередніх слів ухвала була одностайна: проект прийняти. Тим паче з погляду територіального і господарського він був набагато вигідніший, аніж проект комісії Бертелемі, бо лишав Галичині Дрогобицький повіт з Бориславською нафтою. Зате Вітовського він не зовсім влаштовував, бо обмежував Галицьку Армію до двадцяти тисяч стрільців. Правда, таке ж обмеження накладав він і на поляків у їх частині Східної Галичини. Отже, формальна рівноправність. Справді, саме формальність: Польща кожної хвилини може напасти на Галичину — досить спровадити військо усієї своєї території. Натомість Галичина не могла сподіватися такої помочі з-за Збруча — Петлюру самого треба рятувати… Та все ж мусили погодитися. Але у своїй доволі обширній заяві на проект домагалися