Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
Щодо четвертого члена Ради чотирьох, то ним, як казали, за непорозумінням була Італія. Безпосередньо засідали в ній прем’єр Орландо або міністр закордонних справ Сонніно. Орландо — відомий юрист, добрий оратор, освічений і культурний. Сонніно — сухий, похмурий, недовірливий. Батько єврей, мати уродженка Уельса, а сам він — італійський патріот… Щоб підкреслити свою думку, бив себе поривисто правицею в груди.
Так, Грицан дещо знав, а ще більше аналізував. Йому хотілося вірити, що Антанта буде справедливою до Галичини. Разом з тим інтуїція, тверезий його розум нашіптували: даремна затія… Це було видно ще на першому засіданні Мирної конференції, коли постало питання: хто повинен керувати, всі двадцять сім делегацій чи кілька? Клемансо і слухати не хотів про дрібні держави… І взагалі! Все на Мирній конференції було поділене на категорії. Перша — кити: США, Англія, Франція, Італія, Японія… Друга — покорені: Німеччина, Австрія, Болгарія і Туреччина, яких викликали тільки для того, аби підписали те, що їм підсунуть. Третя — дрібні держави, їх півтора десятка чи й більше. І нарешті четверта — держави, що перебувають у стадії творення. Як от Галичина. Ті, четверті, мали повну свободу дій, та не мали привілеїв, дипломатичних представництв, мешкали в приватних будинках. Зате англійські делегати літали на аеропланах у Лондон, щоб випити чашку кави…
Грицан з Вітовським і Лозинським прибули до Парижа сьомого травня. То був особливий день. Трианонський палац у Версалі заповнили делегати Мирної конференції і журналісти, зайняли свої місця за масивним столом Клемансо, Вільсон, Ллойд-Джордж і Орландо — сивий прем’єр Італії, який, отже, через непорозуміння опинився в компанії великих. Запросили німецького міністра закордонних справ Брокдорф-Ранцау. Клемансо виголосив коротку промову: Німеччина повинна беззастережно підписати Мирний договір, з яким уже знайома. Він говорив упевнено. Всі знали ставлення Клемансо до німців. Його устами Франція вимагала суду над винуватцями війни, роздрібнення Німеччини, створення із Рейнської області республіки під протекторатом Франції, нарешті, передачі Саара з багатющими вугільними запасами та Ельзас-Лотарінгії.
Всі ждали, що вимоги союзників будуть беззастережно прийняті. Та коли раптом Брокдорф почав виступати без смирення, всі зрозуміли: Німеччина заперечуватиме не один пункт договору. Та найбільше вразило інше — Брокдорф виголошував промову сидячи. Клемансо нервово застукав ножем для розрізання паперу, а потому того ножа Ллойд-Джордж поламав на частини… Навіть Вільсон нервував. Відразу ж після закінчення промови Брокдорфа Клемансо круто підвівся і закрив засідання. Це був вибух бомби — розгромлена Німеччина не ставала на коліна.
Делегацію Петрушевича зустрів у Парижі доктор Степан Томашевський — радник української делегації. Історик, політик і публіцист, доцент Львівського університету, дійсний член і заступник голови Наукового товариства імені Шевченка. Побачивши на їхніх документах «Західна область УНР», спохмурнів, тонкі широкі губи ще більше витончились, плоске лице посіріло, — поправив окуляри й вибухнув обуренням:
— Ми тут докладаємо всіх зусиль, аби переконати Мирну конференцію, що ЗУНР окрема держава, а ви приїхали з цим своїм ідіотством.
— Повинна бути одноцільність, — м'яко зауважив Лозинський. — Така, власне, воля Петрушевича і Петлюри.
— Яка одноцільність? — все бунтував доктор Томашевський. — Ми тут говоримо про національне визволення, а вони про боротьбу з більшовиками.
— Але ж… Усе має робитися на основі рішень цілої делегації, щоб галицька справа мала за собою авторитет цілої України, — мовив Вітовський.
— І слухати не хочу! Я взагалі з перших днів, ще до листопадових подій, був проти, щоб давати республіці пишну назву. Пощо здалося — «Західно-Українська Народна Республіка»? Коли можна було просто — Галичина. Як — Швейцарія, Бельгія, Швеція… І був би спокій, і було б зрозумію. На чорта було плодити так багато У країн!
Грицан оціпеніло слухав усю цю тираду. Він почасти схилявся на бік Томашевського, та нічого не казав, аби не злостити Вітовського чи Лозинського, котрі були протилежної думки.
— ЗУНР і тільки ЗУНР! — Томашевський і далі говорив запально, не даючи нікому й рота розтулити. — А ви — УНР! Невже не можете зрозуміти, що Сидоренку нема ніякого діла до Галичини? І піклується про інтереси Директорії, Петлюри, зрештою, УНР.
Григорій Сидоренко — глава української делегації на Мирній конференції, представник Директорії. Заступником у нього був доктор Василь Панейко — державний секретар закордонних справ ЗУНР, журналіст і громадський діяч, колишній редактор «Діла». Ніби й поєднано мудро, та, бач, не порозумілися. А чого ти дивуєшся? Згадай злуку ЗУНР і УНР, згадай, як сам ти її оцінив.
— А що з того його піклування? — не вгамовувався Томашевський. — Всі домагання делегації про визнання УНР розбиваються об опір Антанти. Їй потрібна тільки дореволюційна Росія, але з федеральним устроєм.
— Однак же реальність…
— Яка реальність?! — майже сердито перебивши, закричав Томашевський. — Дайте собі спокій! Колчак і Денікін — ставленики Антанти, вона чекає, коли вони розіб'ють більшовиків, а не буде чи буде Україна. Пробачте, але ви як діти. Буду я бачити, чи ви знайдете спільну мову з Клемансо. Зрештою, ви, пане Лозинський, побратими з Панейком по перу, обива працювали в «Ділі», тож завтра будете мати змогу з ним поспілкуватися. Я зараз прошу слідувати за мною — я підшукав для вас приватне помешкання. Ах, люди-люди, якби ви бачили, що тут діється…
Настрій в Грицана хвилина по хвилині геть зіпсувався. Власне, щось подібне він інтуїтивно раніш відчував, але щоб так аж чорно все виглядало, не припускав. Потішило хіба те, що в Парижі було повно земляків, були й українці — посланці з Канади та Штатів, — законтактував того ж таки дня. Законтактував і поволі занурювався в атмосферу конференції. І чим глибше, тим сильніше підсвідомо мучила безнадійність. Що від кого можна було чекати? Ну хоча б од Вільсона. Так, він перший з американських президентів покинув Штати. Його знали як спасителя… На нього дивилися як на Бога. Народи задавали собі запитання: що думає Вільсон? Паризька вулиця, по якій їхав президент з дружиною, була осінена великим прапором: «Слава Вільсону справедливому!» Італійці вивішували портрети Вільсона у кожній вітрині. А поляки в Парижі
