Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
Дальший розвиток цього наступу перервала місія Антанти під проводом генерала Бертелемі, який в ультимативній формі зажадав припинити воєнні дії, заключити з поляками перемир’я і українсько-польський спір передати на вирішення Мирної конференції. Щоб не дратувати Антанти, знайти в ній підтримку, Петрушевич на такий крок згодився: з 25 лютого по 1 березня бої було припинено. Однак же в українсько-польських переговорах місія Антанти не була нейтральною, вона зажадала відвести Галицьку Армію за демаркаційну лінію, так звану лінію Бертелемі: ріка Буг до Кам’янки-Струмилової, звідтіля вздовж східної границі Жовква — Львів, далі Перемишляни і Бібрка, Білий Потік — Соколівка — Вибранівка — Рудки — Дрогобич — Турка…
Ці зухвалі, сказати б, домагання уряд, зрозуміло, відкинув, і 2 березня бої відновилися. 7 березня поляки зробили спробу відсунути українські частини від західної лінії Братковичі — Вовчухи, але їх наступ зі сторони Долинян — Браткович — Городка — Черлян погасила контратакою група четаря Голинського, і вже 8 березня здобуто Родатичі та Братковичі, знищено три кілометри залізничного полотна.
Нині Анатоль знає: то була кульмінація боїв за Львів — львівська польська залога у Львові й околиці була готова до капітуляції. Але! Наступ українських військ був млявий, нерішучий, а ще більше — неорганізований, і вигідний момент було втрачено, що дозволило полякам зібрати свіжі сили: до Перемишля з Конгресівки та Познані прибули нові частини, і вже 12 березня контрудар на Городок. Вовчухівська група була розбита, хаосно відступивши на південь, — 19 березня поляки знов зайняли залізницю Городок — Судова Вишня, а на відтинку Рава-Руська — Любачів просунулись до лінії Магерів — Немирів. Того ж таки 19 березня Омелянович-Павленко одержав по радіо телеграму Ради чотирьох з Парижа з вимогою негайно заключити з поляками перемир’я — на основі тодішньої лінії фронту, — лише після того справу Східної Галичини буде передано на вирішення Мирної конференції…
А тим часом невдачі на фронті, щораз більша нестача боєприпасів та одягу тяжко відбилася на настрою армії. Віра в її остаточну перемогу захиталася, навіть запілля, бачив Анатоль, почало виявляти ознаки розладу. Щоб не допустити остаточного розпаду армії, уряд задовольнив вимогу Ради чотирьох. Однак же на вимогу Начальної команди припинити бої поляки ніяк не відповіли, навпаки, і далі вели наступ, головним чином на фронті першого корпусу. До кінця березня захопили Краковець і Яворів та вийшли на лінію Янів — Магерів. Правда, під тиском американського генерала Кермана змушені були послати свою делегацію на переговори в Хирові (Поточняк у них не брав участі), але в умові про укладення перемир’я вимагали, щоб Галицька Армія відступила на лінію Бертелемі. Зрозуміло, Начальна команда ці домагання відкинула, але, оскільки делегація ЗУНР виїхала до Парижа, воєнні дії було припинено як доказ того, що уряд Петрушевича миролюбний і готовий піддатися рішенню Ради чотирьох… 17 квітня державному секретареві закордонних справ Панейку при посередництві американців вдалося в Парижі дістати від польського прем’єра Падеревського запевнення, що польська армія негайно припинить свої наступальні операції та що польські легіонери — армія генерала Галлера — не будуть вжиті у Східній Галичині та на Волині, де зосередились головні сили Петлюри. Проте зобов’язань цих противник недодержав, і 19 квітня польські частини з успіхом атакували під Скниловим і Любенем Великим.
Але про це вже Поточняк довідався, прибувши до Глібович, — новина не з приємних… На його прохання Курманович дав підводу, і під вечір 28 квітня Поточняк припхався у штаб Тарнавського. Справді, припхався, бо болото по вуха. Тарнавський зустрів його невизначено:
— Розташовуйтесь…
Зате в очах його ад’ютанта — четаря Дмитра Паліїва — Анатоль прочитав якусь особливу тривогу.
— Так погані справи? — наважився спитати.
— Навіть дуже…
У цю ніч з 28 на 29 квітня ніхто не спав — усі з жахом і безпорадністю чекали польського наступу.
І вранці заговорили-таки гармати. Сіяли паніку серед галицьких стрільців, зметали з лиця землі. Розгромлені відділи розбігалися. Всі події — наче в калейдоскопі… Анатоль Поточняк ошалів у тому вирі. Поразка була повною. Місячи болото, розтолочені частини другого корпусу відійшли на лінію Брюховичі — Малехів — Підбірці — Миклашів — Підберезці; Львів, таким чином, опинився поза досягом української артилерії.
А 30 квітня до Львова прибув генерал Галлер. Його вітали як спасителя. А він сказав: «Як птахи, з далеких країв прилетіли ми до вас, щоб у цім місті звести гніздо, з якого полетимо далі на схід, щоб там означити границі держави нашої…»
XXПеред тим, як їхати до Парижа, Грицан зібрав, по можливості, всі відомості, які тільки вдалося, про Юіемансо, Вільсона і Ллойд-Джорджа. Він знав, що Вільсон — не лише професор державного права, але й набожний пуританин, провідник «справедливості і демократії», що Вільсон з «самого» початку не бажав світової війни, щоб хтось переміг, він мріяв, аби не було переможців… Він казав: Америка доволі горда, щоб воювати… А далі виявилося, що Європа заборгувала Штатам понад десять мільярдів доларів, що Штати зосередили в себе близько сорок відсотків світового запасу золота, що Вільсон прибув у Європу з готовою картою переділу світу.
Прем’єр Франції Клемансо — лікар за фахом, журналіст за’ професією. Запеклий шовініст. Нині йому сімдесят вісім років, а в молодості був великим задиракою і вбивав на дуелях без всякої на те причини. А коли прийшов до влади, всіх своїх старих противників посадив у в’язницю, розстріляв або вислав, затаврувавши їх як зрадників. Його звали «тигр», і він казав: двадцять мільйонів німців є зайвими… А ще: повісити кайзера… Жорстокий голова Паризької конференції… Його боялись.
Прем’єр Англії Ллойд-Джордж — юрист, ліберал і популярний оратор, буржуазний ділок, який вміє добре говорити, але нічого практично не робить. Першокласний демагог! Бо як же інакше розцінити його слова про те, що свобода — єдино вірна гарантія миру і добросусідських відносин? Чому ж у такому разі не спонукав Польщу до миру із ЗУНР? Або ще він казав: у
