Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

Бота. Поляки закидають вам, що ви їх атакуєте, а вони постійно знаходяться тільки в обороні.

Вітовський. Хоч мені як військовому прикро до цього признатися, одначе мушу заявити, що ми від хвилі одержання депеші Найвищої ради від дев’ятнадцятого березня не робили ніяких наступальних кроків проти поляків, а знаходилися виключно в обороні. Зате всі резерви кинули ми проти більшовиків під Проскуровом і Підволочиськами.

Бота. Які ще бажання маєте?

Лозинський. Ми бажаємо: перше — негайне припинення боїв; друге — встановлення демаркаційної лінії щонайменше стану фронту на двадцяте березня з вище доданими поправками; третє — таких умов перемир’я, які уможливили би існування і розвиток нашої держави до часу дефінітивного полагодження границь. Нарешті ми просили би, щоби комісія прийняла від нас усне або письмове представлення цілості нашої справи з тою метою, щоби мала потрібні дані для рішення справи перемир’я.

Бота. Матеріал про вашу справу, як взагалі всякі документи, ви маєте право предложити. Одначе, звертаю вашу увагу, що задачею нашої комісії є тільки довести до військового перемир’я. Аж після заключения перемир’я прийде черга на рішення дальших питань. Найвища рада стоїть на тім, що доки не буде заключене перемир’я, вона не приступить до вирішення польсько-українського питання. На цьому наше сьогоднішнє засідання закінчується.

«А яка ж думка поляків? — забідкався Грицан. — Чому ж він нічого не сказав. Ми-то згодні на перемир’я. А поляки?»

За наглухо заштореним вікном стояла чорна ніч, шемрав травневий дощ. Петрушевич не лягав. Підперши обома руками голову, сидів за столом. Чому ж такий нелад? Адже найголовніше, про що так багато люди в усьому краю балакали, чим обурювались, чого, власне, вимагали, зроблено — земельний закон прийнято й опубліковано: вивласнюються всі посілості, церковні землі, що перевищують норму індивідуального права; вивласненою землею наділяються передусім безземельні і малоземельні жовніри, вдови і сироти; поділ почнеться після війни, а земля, вже зараз земля переходить у руки держави. Опріч того, опубліковано закон про вибори до сейму, куди ввійдуть усі національності; про восьмигодинний робочий день; впроваджено законний обіг грошей. Правда, видано розпорядок про обмеження споживання м’яса, горілки, деяких інших продуктів, повелено збіжжя молоти нараз, а не питлювати, однак усе це вимушене, тимчасове.

«Ніби все зроблено, — болісно думав Петрушевич. — А ладу нема. Багато балакунів, а як будувати державу — ніхто не думає. Кожен по-своєму будує… Манія з’їздів, зборів — кожен повіт, кожне село…»

Та найбільше його мучило, що наступає армія Галлера. Коло Белза і Львова запеклі бої. Більшовики на Збручі. Галичина сьогодні — острів, об який б’ються люті хвилі.

Він мивоволі схопився, заснував по кімнаті, як павук у своїй сітці. А далі знов схилив у розпуці голову на долоні. Він не знав, що чинити далі. Він не бачив виходу з тої скрути. Він покладав надії на Антанту, а Антанта не звертала на нього уваги. Його глибоко вразило повстання у Дрогобичі, заворушення у золочівському гарнізоні. Правда, винних було покарано, але звідки гарантія, що це не повториться?

Піднявши голову — обважнілу, хвору, Петрушевич присунув до себе ноту Українського Радянського уряду.

«Очистивши територію УРСР від Директорії, червоні війська підійшли до кордонів ЗУНР, — читав він сліпими очима. — Питання внутрішнього управління Галичини вважаємо справою галицьких робітників і селян. Уряд УРСР відмовляється від усяких дій на території Східної Галицької Республіки при умові, що уряд ЗУНР припинить ворожі дії проти УРСР. Пропонуємо вислати делегацію для встановлення демаркаційної лінії».

Порадившись вранці з Голубовичем, він не дав на ноту ніякої відповіді, він одмовчувався. Бо як можна вступати в якісь переговори, якщо Радянської Росії, а тим паче якоїсь Радянської України ніхто з західних держав не визнає?! Він уперто покладався на Вільсона, на Антанту, відіслав нашвидкуруч складену ноту Антанті, зазначивши, що Галлер іде на Галичину, Галлер завойовує Галичину, відтак зв’язався по телефону з Омеляновичем-Павленком.

— Що на фронті?

— Поляки бомбардують штаб у Ходорові,— відказав генерал. — Ситуація плоха, дуже плоха.

— Тримайтеся. За всяку ціну!

Але справи не йшли на краще. Перший корпус залишив Сокаль, третій — Дрогобич, Борислав і Стрий, похитнувся і другий корпус під Львовом. Всіма оволоділа паніка — армія дезертирувала. Тих, що кидали зброю, ловили і давали двадцять п’ять різок…

Нарешті Петрушевичу донесли, що штаб Омеляновича-Павленка покинув свою ставку в Ходорові і виїхав потягом до Калуша.

— Що будемо робити? — знов, викликавши Голубовича, спитав Петрушевич. — Становище катастрофічне.

— Може, іще раз звернемося до народу? — невпевнено сказав прем’єр Голубович. — Попросимо протриматися кілька днів, поки наше питання вирішиться на Мирній конференції. Крім того, треба, гадаю, оголосити ще одну загальну мобілізацію. Від вісімнадцяти до п’ятдесяти років. Невже люди не зрозуміють, що гине республіка, що їх чекає рабство?

— Що ж, готуйте відповідні документи.

Коли прем’єр Голубович вийшов, Петрушевич розгорнув часопис «Республіканець» — то був орган щойно створеного після з’їзду наприкінці березня Селянсько-робітничого союзу — опозиційного центру в Національній Раді,— опозиція вкрай перелякала Петрушевича, від її програми, від її органу віяло таким холодом, що в Петрушевича крижаніла кров. У діях нової організації програмові і тактичні елементи соціальної демократії, соціалістів-революціонерів, більшовиків зливалися в якусь хаотичну плинку масу. Ця хаотичність кидалася вже в очі у титулі «Республіканця». Він то називав себе соціал-демократичним часописом, то виставляв клич соціалістів-революціонерів «Боротьбою здобудеш ти право своє», то додавав до нього поклик Маркса «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Опозиція кричала з трибуни: політика Української Національної Ради — політика української буржуазії, політика ворожа українському селянству і робітництву! І Петрушевич обмирав, тупів. Треба ж такого грому на голову! Тиснуть поляки, тиснуть більшовики, тепер свої взялися…

«Чому Українська Національна Рада не уступає місця сеймові, вибраному загальним, рівним, безпосереднім і пропорційним голосуванням? — читав він зараз у «Республіканці». — Бо українська буржуазія, захопивши державну владу, не хоче передати її в руки