Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
Під Львовом глухо гупали гармати. Відлуння канонади висіло над штабом другого корпусу полковника Тарнавського чорною хмарою тривоги. Спали зодягнуті. Власне, сон був заячий. Принаймні в Поточняка. Ні, він не був полохливим зайцем, проте інстинкт самозбереження живе в кожній людині. Анатоль давно вже себе приготував до найгіршого, однак гинути за цапову душу не мав наміру. Це ніякий не героїзм — героїзм тоді, коли ти на коні, а не під копитами. Він розумів сутужність ситуації, зважав на сили неприятеля і все ж… все ж він був оптимістом. Ні, не ждав він милостей від Антанти, хоча припускав, що Мирна конференція, якщо керуватиметься совістю, а не імперськими амбіціями, підкупом з боку поляків, їхнім нашіптуванням, вирішить галицьке питання справедливо, — він попри все — хаос на фронті, упадок духа, дезертирство — вірив у націю. Мусить же вона колись запанувати у власнім домі. Правда, часом щем колов серце, як ось зараз, — зараз, по вуха закутавшись у шинелю, Анатоль куняв у кутку на стільці і в солодкій дрімоті розімлілим оком бачив Лесю — свою блакитну лілею… А що, як покинути все й полинути до неї? Такий був би затишок побіля її цнотливих груденят, на теплих перинах, у буйних любощах… Тебе ж арештують. І, певне, судитимуть. Навіть у тісному Львові не приховаєшся, бо завше знайдеться недруг, що донесе на тебе, — доноси так укорінились, як кліщі. Для декого це стало ледве не сутністю буття. Як хвороба. Як сверблячка. Поріддя таке нації. Аби вислужитись. Аби насолити ближньому. Хай комусь буде гірше, ніж мені…
Він знав: його пориви — звичайне марення. Нікуди він не піде, армії не покине, бо ніколи не був підлим перед власним сумлінням. Інша річ, що — як і в кожної людини — бувають хвилини слабості, коли раптом можна пуститися на дурний крок. Та залізні його нерви до такого не допустять. Перегородять дорогу колючим дротом, спутають ноги кайдани, заарканять душу — і… повісять на грушу, — він усміхнувся під ніс з власного дотепу й розплющив очі.
— Алло! Тут Шаманек. Алло! Алло! Тут Шаманек! — чути в сусідній кімнаті голос начальника штабу корпусу. — Тут Шаманек!
Значить, уже по п'ятій! У Шаманека тверде правило: з п'ятої до восьмої телефонні розмови з командувачами бригад, з восьмої до дванадцятої, якщо є така можливість, в окопах, а потому знов на телефоні та за штабними розробками. Поточняк у захваті від нього. Залізний чоловік. Самостійний, створений до небуденних обставин, з великим розмахом до дії, гнучкий ум, палкий, впертий, майже нервовий, сміливий і рішучий, прекрасний знавець теорії. Водночас добрий товариш. І надзвичайно щирий. А, — всміхнувся знову під ніс Поточняк, — спить, як і я, зодягнутим… Та, бач, не спить — викликає когось.
— Алло! Алло! Тут Шаманек!
Однак же — що принесе нам день прийдешній? Успіх а чи нову поразку? Сил, сил, сил треба, б’ється думка Поточнякова, сил і вдосталь зброї, патронів, амуніції. Армію Галлера французи озброїли до зубів. Дали все, що тільки можна було. А чому ж нам ніхто нічого не дає?
Чотирнадцятого травня розпочався загальний наступ армії Галлера по всьому фронту. Головні удари були спрямовані проти третього корпусу полковника Кравса і Наддніпрянських військ Петлюри, що раніше під натиском Червоної Армії відступили на Волинь, — шістнадцятого травня було взято Луцьк. А днем перед тим, п’ятнадцятого, 4-та польська дивізія прорвала фронт третього корпусу побіля Гусакова, примусивши крукеницьку групу відійти до Самбора, а частини, що займали відтинок Нове Місто — Хирів, — до Старого Самбора, звідтам, атакуючи, їх погнали в Карпати, відкинувши аж до Турки. Водночас важкі втрати поніс перший корпус полковника Микитки — були здані Великі Мости, Кристинопіль, Жовква. Фронт тут майже розпався, корпус покотився на схід. Запеклі бої зав’язалися під Львовом. І Тарнавський, покликавши Поточняка, сказав:
— їдьте до Петрушевича, поясніть йому ситуацію.
— Слухаю, — Анатоль приклацнув закаблуками.
— І то вже. Може, чимсь зарадить.
Хоча Тарнавський і посилав Поточняка, хоча мав намір просити в Петрушевича помочі, та знав, що це даремна справа. Чим може зарадити, чим помогти Петрушевич? Однаково, що в жебрака просити поділитися тим, що він нажебрав, — щось було упущено вже з самого початку будови держави. Хм, «щось»! Те «щось», — думав Тарнавський, — складається з багатьох компонентів, як добра страва, — чого наварив, те й будеш їсти. Галицькі провідники собі думали, що досить взяти в канцеляріях намісництва владу, і республіка готова! Ага! І Польща і Чехо-Словаччина зарані до всього готувалися, зарані вимощували фундамент. Щоправда, і ми ніби все робили зарані; вже в перші дні світової війни заснували легіон Січових стрільців. Ніби все так, як треба. Але! В Головній Українській Раді всі перегризлися, міняли її назву, та в сутності своїй нічого не змінилося, бо тільки вивіски мінялися, і міняли їх ті ж самі люди. Якби був народився молодий, свіжий, беручкий ум! А щодо Січового легіону — не змогли ж ми його зберегти, розбили його москалі під Бережанами. І хоча саме Січове стрілецтво й стало основою Галицької Армії, проте цього недостатньо.
— Тут Шаманек! Алло! Алло! — почув Тарнавський звичне, заходячи до кімнати, в якій перебував начальник його штабу, якого він любив і високо цінував.
— Облиште, — махнув він безнадійно рукою.
— Може, вдасться зв'язатись…
— Нічого не вдасться! — А далі розважливо, якось подружньому, довірливо: — Альфреде, що будемо робити?
— А ви що радите, пане полковнику?
— Я вас питаю.
їхні очі зустрілися. На хвилю. Потому розійшлися, як чужі. За стіною чулися неспокійні голоси штабістів.
— Міркую принаймні,— заговорив по паузі Шаманек, — що штабу треба опустити Бібрку. Інакше, чого доброго, ще попадемо в полон до поляків. Їхати треба на Золочів.
— На Золочів… — тільки й сказав Тарнавський. — Що ж, давайте команду на евакуацію. Зараз же і вирушимо.
І він
