Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— Дякуємо за прихильність, — сказав Лозинський. — Український народ хоче жити у власній державі.
— Яке відношення українців до більшовиків? — закинувши назад гривасту голову, темпераментно спитав Ллойд-Джордж.
— Більшовики є ворогами України.
— Отже, ви маєте проти себе з одного боку поляків, а з другого — більшовиків?
— Саме так, — підтвердив Вітовський.
— Яка різниця між українською і польською мовами?
Грицанові спом'янулися анекдоти, які ходили по Парижу про британського прем'єра: «Покажіть, будь ласка, Далмацію на карті», «Де знаходиться Тешен?», «Мені ніколи не доводилося чути про Трансільванію». Однак зараз було не до анекдотів.
— Кожна мова своєрідна. Мова, власне, це те, що входить у визначення нації, крім інших чинників.
— Ага, — граючись тростиною, похитав гривастою головою Ллойд-Джордж. — А які релігійні відносини на Україні?
Поки Лозинський пояснював, Ярослав, з болістю тамуючи якийсь внутрішній страх перед наслідками цієї невизначеної розмови, дивився на французького прем’єра; Клемансо сидів із закритими очима, його повіки слонової кості виднілись під дугами брів, руки в сірих рукавичках непорушно лежали на зеленому сукні.
— Я не висловлюю своєї думки, — байдуже вислухавши пояснення, сказав Ллойд-Джордж, — ані нічого не передрікаю, але припустимо, що Україна не була би самостійною, то з ким ви хотіли би бути — з Польщею чи з Росією?
Грицан відповів подумки: англійці в дні конференції заявляли, що люди й області не повинні бути предметом розміну між государями подібно худобі чи пішакам у шахах. Адже це заявляли англійці… Хіба потрібне чуже уточнення власних слів?..
— Ми, як і кожен народ двадцятого віку, змагаємо до державної самостійності,— якомога лагідніше почав Лозинський. — А чотирнадцять пунктів пана Вільсона…
— Я ще раз повторюю, з ким хотіли б ви бути? — нетерпляче перервав його Ллойд-Джордж. — Я нічого не хочу передрікати. Я тільки питаю конкретно. Прошу відповідати.
— Говорити про приєднання нас до Польщі — смішно. Поляків двадцять мільйонів, а українців — сорок. Щодо Росії, то вона тепер більшовицька…
— Незалежно від того, що станеться з Україною, чи бажає Галичина за всяку ціну бути з’єднаною з Україною?
— Звичайно, бажає,— сказав Вітовський.
Ллойд-Джордж наче готувався до нової атаки і, повернувши голову спершу до Клемансо, потому до Вільсона, сказав без властивого його темпераменту:
— Отже, вони не хочуть мати нічого спільного з Польщею. — І до галичан: — Чи бажаєте припинити бої з поляками?
— Ми про це говоримо ще від першого листопада вісімнадцятого року, — у відчаї скрикнув Вітовський.
— Чи ви добре обходитесь з поляками? — Ллойд-Джордж знов тріпнув своєю гривастою білою головою.
— Уряд запрошував поляків до участі в роботі Національної Ради, але вони відмовилися.
— Я хотів би ще запитати про воєнні жорстокості.
— Обвинувачення такі загальні,— пересмикнув щокою Вільсон, — що не можна їм надавати особливої ваги.
— Ми просимо припинення наступу армії Галлера, — заявив Вітовський. — Ми хочемо миру. Просимо нас захистити.
Ллойд-Джордж присунув до себе тростину, Клемансо пробудився від дрімоти, а Вільсон враз підхопився, поспіхом подякував за участь в роботі і — закрив засідання…
Лозинський, Вітовський, Грицан та інші члени делегації ще якусь хвилю приголомшено сиділи. А далі причавлено попідводилися, — вони нікому не потрібні, вони билинка в чистому полі на семи вітрах.
Наступного дня після обіду Клемансо, однак, прийняв галичан у своєму військовому міністерстві, Вітовський знову скаржився, що армія Галлера йде на Галичину.
— Я запитаю Пілсудського, чого він веде війну, — сказав похмуро Клемансо. — Я довідаюся, чому армія Галлера, як ви кажете, йде проти вас. Чекайте відповіді.
— Але ж армія наступає! — зойкнув Вітовський.
— Я виясню. Все! — відсік рукою у сірій рукавичці.— Я не маю часу на зайві балачки.
Зустріч з Клемансо розвіяла надії, які вселяла розмова двадцять першого травня. І галичани звернулися до Боти.
— Справа лежить у Раді чотирьох, — відказав бурський генерал. — Отже, не бачу потреби в розмові.
Вийшли остаточно засмучені. Грицан невесело розказав, як була написана резолюція з угорського питання. Одного разу Ллойд-Джордж сказав своєму головному секретареві: «Пиши резолюцію!» Хенкі: «Але я не був на обговоренні». Ллойд-Джордж: «Це не має значення». І Хенкі тут же витворив рішення…
— Треба було робити так, як Масарик, — прицмокнув Лозинський. — Він усюди побував: у Росії, Італії, Америці, Франції, Англії,— всюди засновував союзи і товариства з чехів-емігрантів, всюди агітував проти влади Габсбургів. І прошу результати: ще торік Штати визнали незалежність Чехо-Словаччини. Та й поляки постійно товклися і товчуться коло Вільсона. А ми все випрошуємо, все чекаємо милості, справедливості. Політику роблять гроші! Близькі контакти.
— Зараз про це пізно говорити, — відмахнувся Вітовський. — Потрібні якісь рішучі заходи. Що ж, спробуємо ще раз звернутися до Найвищої ради з нотою.
Вони благали: хочемо знати, чи можемо на основі уповноваження Найвищої ради запевнити наш народ, що він буде оборонений перед польською інвазією та що поляки одержать наказ відступити за лінію, визначену комісією?
Клемансо на те відповів:
— Ми запитаємо Пілсудського… Адже перед від'їздом з Франції Галлер сказав, що армія іде у вільну Польщу, щоб виконати свій національний обов'язок по захисту кордонів Польщі і польського національного руху від нападу зовнішніх ворогів.
— Однак же армія пішла проти нас.
— Ми ждемо відповіді Пілсудського.
— Але ж нас б’ють!
— Я все сказав! — І Клемансо дав зрозуміти, що розмові кінець.
У «Мажестику» гримів джаз. А вони — Лозинський, Вітовський, Грицан — ходили чорні, як тіні. Майже не їли і майже не спали. Вони не годні були жити. Адже гине республіка, адже поляки поневолюють
