Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— Господи мій! — Поточняк одділився від гурту. — Здоров, друже!
Вони сердечно обнялися, і Ярослав відчув себе знову вдома. І було полегко на серці, і він аж звеселів, навіть втома зникла.
— Яким чином ти тут? А де Вітовський?
— Ще в Парижі.
— А ти… ти…
— Я приїхав. Так треба.
— Нічого у вас не вийшло? — Поточняк скрушно пометляв головою. — Ми вже знаємо, вже на собі відчули ухвалу Антанти.
— І як? Що на фронті?
— Біда, друже, — Поточняк знов покивав головою. — Страшна біда. Армії Галлера не можна спинити. Франція озброїла її першокласно. Почався наш відворот… Тернопіль уже в руках поляків.
Мовчав Грицан. А що скажеш? Тернопіль від Чорткова кілометрів сімдесят чи вісімдесят. Десь так приблизно. Отже, невдовзі той день, коли противник буде під стінами Чорткова.
— Петрушевич тут? — Грицан кивнув на будинок.
— А де ж йому бути!
— Треба йти доповідати… — глухо мовив Грицан.
— Не заздрю… Ти десь маєш пристановисько?
— Звідки? Я з дороги.
— Зі мною замешкаєш.
— Опісля поговоримо… — І рушив до дверей.
Петрушевич не змінився за той час, поки Ярослав перебував у Парижі. Як завжди, бездоганно одягнутий, чисто поголений. Такий же гострий, проникливий погляд. І ця величава постать, це глибоко замислене обличчя, добре розвинуте підборіддя — ознака сильної волі,— здається, все було на його користь, та лиш пильне око Грицана вловило за зовнішнім спокоєм чорну роботу мозку, тягар на душі.
— Ви? — Петрушевич зачудовано кліпнув повіками.
— Я, — вперто сказав Грицан.
— Що ви тут робите?
— Я приїхав…
— З Парижа?
— А звідки ж!
— Як? Ми ж вас посилали…
— Так, ви мене посилали, — на цей раз Грицан не дав Петрушевичу доказати. — Ви мене посилали. А тепер Вітовський мене прислав. — Грицан був упертий і злий. — Хочете мене вислухати?
Петрушевич нічого не відповів.
— Дозвольте сісти?
Петрушевич нічого не відповів.
І Ярослав без запрошення опустився у м'який фотель. Він говорив довго, глухо, якось плутано. Йому здавалось, що Петрушевич його не слухає. Було образливо, часом зринала думка: плюнути диктатору межи очі й піти геть. Але він примусив себе говорити, викласти все, що вони пережили за ті кілька тижнів. І врешті закінчив:
— Ось так…
Петрушевич тупо мовчав. І це ще більше злило Грицана. Виходило, ніби він винен, що Антанта благословила поляків на окупацію Галичини.
— А ми так надіялися на вас, а ви… Що ви там зуміли? — І враз Петрушевич заверещав: — А радили ж, радили, що треба до Парижа вислати солідних людей!
— Розум не визначається віком…
— Що? Який розум? Ви — розум?!
— Ми робили все, що могли. І я не вірю, що ваші, навіть найсолідніші, люди зробили б щось більше. Нас не хотіли слухати. Нас не хотіли слухати не тому, що ми молоді,— вони не брали до уваги й ваших нот, вони нічого не брали до уваги.
— Гаразд, напишіть мені звіт.
— Може, дозволите сьогодні відпочити? — майже ненависно свердлив очима диктатора. — Я не втримаю в руках олівця.
— Ну гаразд.
Грицан знесилено підвівся і знесилено поплівся, аж тепер втома підкошувала ноги, свинцем розлилась по тілі. Нараз в просторому коридорі він уздрів Устимчика.
— Ярослав? — вирячився Місьо.
— Та не Петрушевич же… — Грицан пробубонів з досадою, майже ненависно. Так усі дивуються його появі, аж зло бере.
— Ти з Парижа?
— З пекла! — рявкнув Грицан, та відразу вгамувався, бо мав до Устимчика справу. — Не знаєш, де Оксана?
— Санітаркою тепер.
— Тут, у Чорткові?
— Так, стрілецька лічниця в гімназії. Показати?
— Я трохи знаю місто.
Поточняк чекав-курив на подвір’ї, і Ярослав був вдячний йому. Все-таки добре побратимство цінніше від золота.
— Пробач, Анатолю, — хутко заговорив Грицан. — Але я спершу спробую розшукати Оксану. Сам розумієш — без пояснень.
— Це твоя особиста справа.
— А як тебе знайти?
— В штабі.
Ярослав чимскоріш подався до санчастини, але відразу ж притишив ходу, бо відчув, що може впасти, — ноги ставали важкими — чи то від перевтоми, а чи від хвилюваДня. Мабуть, від хвилювання, бо чим ближче до будинку гімназії, тим лункіше билося серце. Він так скучив-затужив за Оксаною, що слів нема, хоча в Парижі згадував рідко. Зате від Парижа був час думати-передумати.
— Ой, це ви? — перед ним виринула дівчина, яка була неначе тростинка, з маленькими, майже непомітними грудьми і світло-чистими, розношеними, як у сарни, оченятами.
— А ти звідки тут, Таню?
— Вайда мене забрав, — сказала, злегка почервонівши. — І мати радила їхати… Я поїхала.
— Антон тут?
— Поранений він, — і нащось поправила темно-попелясте, коротко підрізане волосся. — Але не дуже…
— Славчику!
Голос був глухий, опалий, зболілий, а Оксана була така незвична у білому халаті, лиш звично розширились зоз дві печально-нішні краплі у чорному віночку, вона ще більше прив’яла, ще більше схудла. Вона стояла мов укопана, вона, либонь, не повірила, що це був він. Звідки міг узятися? Вона стояла опустивши руки, і тоді він підійшов до неї і пригорнув ласкаво, вона повисла на його грудях й дуже голосно раптом
