Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

Нараз до кабінету вскочив захеканий, невиспаний Петлюра, нервово простягнув спітнілу руку, в якомусь отупінні витріщився на диктатора і, привітавшись, заторохкотів:

— Треба негайно і вам укласти перемир’я з поляками. Я певен, я глибоко переконаний, що спільними зусиллями розіб’ємо більшовиків, а тоді вернемося до Галичини.

— Лозунг «Через Київ на Львів» уже був! — сердито відказав диктатор. — Мені набридли лозунги!

— Може, й мені вони набридли… Але якщо битися на два фронти, загинуть обидві республіки.

— Вони й так загинуть при тих генералах, яких ви самі маєте і нам посилаєте!

— Але треба використовувати будь-який шанс для порятунку. Я певен, я глибоко переконаний, що справу можна поправити.

— Гаразд! — обсік його Петрушевич. — Я подумаю. І заверещав: — Дайте мені подумати!

— Коли повідомите?

— Відразу.

— Я буду чекати.

«І нащо я з ним зв’язався? — диктатор мало не рвав на собі волосся. — І взагалі — нащо все те мені?»

Однак, коли виберешся на вимріяну вершину, з неї навіть у найскрутніші хвилини зовсім не хочеться опускатися вниз. Тим паче Петрушевич ніколи не відступав од свого. Не хотів одступати й зараз. Нараз йому згадалися вчорашні слова, ніби мимоволі сказані кимсь із старшин: «Ходять чутки, що Греків має намір покинути армію й втікати за кордон… Мало не у Францію…» Згадавши їх, Петрушевич зараз аж затрусився. Що? Зрада? Зрада, бо пустив армію Галлера! Так, у всьому винен Греків, він же петлюрівський генерал. Зняти! Вже зняти і поставити свого! Лишень… кого? А що, коли Тарнавського? Він же має авторитет, старий вояка. Чому б не спробувати? На цей раз Петрушевич діяв як ніколи рішуче — негайно викликав до себе Устимчика.

— Авто готове?

— Так, — сумирно мовив Місьо.

Петрушевич говорив нервово, збуджено:

— Ідемо в Копичинці до штабу Тарнавського.

Він і далі тримався збуджено, водночас напружено, неначе боявся, що може настати хвилина, коли він зм’якне, відступить від свого рішення, він навіть був задоволений, що з Чорткова до Копичинців зовсім близько — десь кілометрів з двадцять, тож не буде часу, аби згасла його рішимість.

Прибувши в штаб другого корпусу, Петрушевич поспіхом поручкався з Тарнавським та Шаманеком і, не гаючи часу, без передмови, без будь-яких пояснень спитав Тарнавського прямо, ледь не суворо:

— Пане генерале, ви згодні прийняти команду над Галицькою Армією? — і вперся в нього напруженими очима.

— Команду над Галицькою Армією?

— Саме так!

— А Греків?

— Я знімаю його! Гине республіка, розпадається армія! Ми не можемо більше тримати в себе чужих генералів! Помимо того, ходять чутки, що Греків хоче втікати до Франції! Що скажете, генерале?

— Пане диктаторе, я вояк, мій перший обов'язок слухати накази моїх наставників, — повільно заговорив Тарнавський, зважуючи кожне слово. — Якщо ваша пропозиція — наказ, то погоджуюся.

— Вважайте, що це наказ.

— Добре. Але, переймаючи командування над армією, ставлю перед вами одну вимогу: я не бажаю, щоб з вашого боку очікувало мене те, що незаслужено спіткало Омеляновича-Павленка, а тепер Греківа.

— Незаслужено?! — Петрушевич скипів. — Ну, це ще треба добре придивитися, заслужено чи незаслужено!

— Це думка не лише моя…

— Чекайте! — Петрушевич виставив перед себе долоню, розчепіривши пальці.— Не будемо вдаватися в дискусії!

— Згоден, однак…

— Я передаю у ваші руки, пане генерале, Українську Галицьку Армію! Що ви з нею будете робити, куди поведете, це вповні залежить від вас.

— Мене це влаштовує.

— Кого поставите командувачем корпусу замість себе?

— Я думаю… — і Тарнавський повернув голову до принишклого Шаманека, котрий приголомшено сидів обік.

— Полковника Вольфа, — підказав той.

— Так, Вольфа, — погодився Тарнавський. — А начальником штабу армії я беру полковника Шаманека.

— Не заперечую, — сказав Петрушевич. — А тепер складайте свої пожитки і їдемо у Бучач до Греківа.

— Уже зараз?

— Так, уже зараз. Я почекаю.

У штабі Грекова, як і в штабі Тарнавського, він був рішучий, напористий, невгамовний. Коли зібрались штабісти і Греков, Петрушевич — так само без будь-яких пояснень — похмуро випалив:

— Волею диктатора ви, пане Греків, звільнені! Командувати армією віднині буде генерал Тарнавський. Все!

Греков ошелешено мовчав, мовчали й штабісти. Нарешті Греков, облизавши сухі губи, спитав:

— Дозвольте попрощатися із старшинами?

— Прощайтесь! І передавайте справи!

Петрушевич залишив генералів і різко вийшов. Йому хотілося води… Невдовзі до нього прибула депутація старшин. Серед них і отаман Степан Шухевич — доктор права, який, однак, служив у Січових стрільцях з перших днів заснування українського легіону. Спершу, в Карпатах, командував півкуренем, а тепер уже куренем, — усе його життя в часі першої світової війни і нинішньої польсько-української покладене було, можна сказати, на вівтар Січового стрілецтва.

— За що ви зняли Грекова?

— Греків зажадав від французького майора паспорта на виїзд! — гнівно відрубав диктатор.

— Він був добрим командиром…

— Я все сказав! — І, враз затупавши ногами, він закричав: — Забирайтеся геть! І не розводьте мені тут махновської анархії!

Старшини потопталися і вийшли, а до кімнати вкотився Місьо, низенький, повненький, завертів голівкою, як курча, що тиждень тому вилупилося з яйця. В очах його була неприхована тривога, він благально мовив:

— Пане Петрушевич, перепрошую…

— Що ще?

— Може, поїдемо?