Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

заздалегідь настелили соломи і накрили плахтою. Місця було так мало, що ледь умістилися. Парламентар радісно кинувся навстріч. Розгніваний Шухевич схвильовано спитав його:

— Що вони з тобою робили?

— Нічого! Тримають. Нікуди не пускають, і нікого не приводять, і не хочуть розмовляти…

— Це цікаво, — промимрив Ярослав і раптом посміхнувся. — Старий прийом, коли одна з воюючих сторін не бажає вступати в контакти з другою.

— Отже, ми полонені? — закліпав Устимчик.

Настала гнітюча німота. Всі отупіло стовбичили. Першим опустився на солому Ярослав.

«Ось тобі і пісня Орфея… Веселі пісні… Ще б ліру сюди… Прекрасну ліру… Хоч нині відісплюся…»

До кімнати ввійшло двоє вартових, мовчки посідали з карабінами біля дверей.

Місьо Устимчик зіщулився.

«Весело, — думав злісно Грицан. — Оце тільки бракує Орфея… І нашого славного Петрушевича… Цікаво, що сниться в цю хвилину Оксані? Мабуть, Орфей…»

Оксані нічого не снилося. Оксана і Тетяна не спали, сиділи під будинком, під густою липневою ніччю.

— Таню, ти любила збирати гриби?

— Я в місті жила…

— То й що? А я любила. Побіжиш, бувало, повен кошик набереш підберезовиків, підосичників, маслюків, білих…

— Влітку я любила купатися.

— І я… Я завше купалася в своїй Коденці…— Оксана помовчала. — Правда, інколи мені ставало жахно. Мені здавалося, що в Коденці не вода, а кров…

— Там страчували гайдамаків?

— Так.

— Кажуть, Гонту страчували дуже страшно.

— Його страчували кілька днів, — повідала Оксана. — Здирали полосами шкіру до пояса і відрубували то руку, то ногу. Нарешті облупили голову… Кат натер її сіллю і знов натягнув на череп.

— Бр-р! Мовчи! Не треба!

І все те чинили з волі Юзефа Стемпковського — судді, який головував на вироку гайдамакам. Чи Адам не з тих Стемпковських? Але зараз Оксана не хотіла думати про Адама. В неї був Ярослав. Вона думала про того Стемпковського, що судив гайдамаків, Стемпковського, в палаці якого постійно грав оркестр, Стемпковського, якого оточували чотири пажі і подавали люльку, Стемпковського, який висмоктував з людей кров, щоби влаштувати бали, Стемпковського, який повісив у Лисянці шістсот чоловік, і в пам'ять про це сільські дівчата вплітають тепер чорну стрічку серед різнокольорових.

— Мрієте? — наблизився до дівчат Антон; Вайда вже вийшов з лікарні й мав незабаром відбути на фронт.

— Мріємо.

— Помріємо разом..

«Завтра нарву лілей і поставлю у свіжу воду, — подумала Оксана. — Боже, як я люблю квіти. Білих лілей нарву… Цілий букет… І коли повернеться Ярослав, подарую йому…»

Ранок шістнадцятого липня почався чорною звісткою: диктатор видав наказ негайно переходити Збруч. Усім! Усім за Збруч!

П’янко пахло трояндами. Смерділи розкладені трупи. На заході густо гупали гармати.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
І

Галицька Армія — пошарпана, збілована — долаючи в різних місцях Збруч, згорблено відступала під неустанними лютими ударами армії Галлера, що переважала її в силі та французькому озброєнні.

І кривавилося серце генерала Тарнавського, і затиснув він зуби так, що й не розціпити. Катастрофа… Нещадна, чорна. Та зараз, однак, він не доколупувався до причин розгрому — на те буде ще час, — зараз думалося про єдине, найважніше — зберегти армію, відживити, оздоровити, щоб не була вона екстериторіальною, а була армією своєї держави, на своїй землі.

А поки що його авто поволі котилося вибоїстою дорогою разом із штабним обозом армії до Кам’янця-Подільського — цієї чарівної перлини Поділля, котру облюбували диктатор Петрушевич і Головний отаман Петлюра, зробивши своїм осідком. Обидва вже були там, але поселились, як оповідали Тарнавському, в різних частинах: Петрушевич — в західній, Петлюра — в східній… В обох — сильна охорона, взаємне недовір'я і взаємна неприхильність. Настрої урядів просякли обидві армії. Сповна, може, проявилася трегедія нації, розірваної надвоє, підпорядкованої двом різним державам — Австрії і Росії, навіяної впливом двох різних культур та діаметрально протилежних укладів суспільного життя. Недавні кордони залишили на обох арміях свою незатерту пляму. Рефлекси, що чень же їх лучить одна спільна мета, для якої повинні битися в такт своїм серцям, зовсім не знімали з душі тягаря. Тарнавському було страшно, що все це діється на очах ворога. А по селах, він сам у цьому переконався ще parnufe, кудлаті типи, розсіваючи ворожі настрої проти Галицької Армії, агітували стрільців: переходьте до Головного отамана, будете мати гроші,— він переконався й завважив Петрушевичу: попросіть Петлюру, хай припинить все те, бо воно ослаблює обидві армії. Чи диктатор побоявся сказати це Петлюрі, чи забув, чи ще щось, але неподобства ці тривали, розпалювались ще більше, і Тарнавський змушений був самочинно видати наказ: за подібну пропаганду — арешт. Мало помогло! Дух степу, анархії, розгулу, нехіть петлюрівців і козацтва зважати на галицьку педантичність, витонченість та солідність — все це притуплювало найсердечніші почуття. Було ще одне, яке розплодив сам Петлюра: звертались до нього довговусі одчайдухи, аби дозволив організувати власний загін і щоб неодмінно іменував їх особисто отаманами. І Петлюра охоче відгукувався, щедро давав гроші, і новоспечений пан отаман зразу ж здобував десь фантастичний одяг усіх кольорів райдуги. Крива шаблюка при боці, червоні шаровари, довгий шлик смушевої шапки — і до шинку, панове отамани! Отаманщина… Боляче Тарнавському було глядіти, як галицькі стрільці йшли селом обідрані, знеможені, погано озброєні, а дебелі, ситі парубки в червоних шароварах під гармошку вистукували закаблуками, осміхаючись під вус над тими, хто за Україну…

— Треба було, тату, йти в Карпати, — Омелян одхилився од його плеча, на якому, притулившись, задрімав. — І діяти, як опришки. Ти ж сам мене водив у їхні скелі та печери, надто ж у скелі Довбуша.