Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— То чого ж ти?
— Якби я знав… візьміть.
Неподалеку вибухнув снаряд, і Петрусь здригнувся — він тільки здригнувся, але не злякався. Антон подумав: попросили його, аби заспівав? Ні! То було б наругою.
— Що ж, ходи, потім заспіваєш.
— Дякую. Я відразу запримітив, що ви добрий, — добросердно говорив хлопець. — Тому саме до вас і звернувся.
Вайда промовчав. Він не любив, коли йому лестили, а помимо того, нарешті і їхня підвода сягла моста, по обидва боки якого просто в одежі бабралися стрільці, освіжаючись бодай у такий спосіб.
— Наша сучасна Лета, — замислено промовив Вайда. — На ріках вавілонських, там ми сиділи і плакали…
Його не розуміли. Ті, хто слухав, не знали грецьких міфів, — у підземному царстві мертвих протікає Лета, ковток води з неї — і забуваєш землю, і життя на тій землі, і тебе нема… Та Антон не збирався нікому пояснювати, що таке Лета, що таке плач на ріках вавілонських, бо зараз горло здушував камінь-клубок, і Антон навіть якщо й хотів би, то слово не прокололо б того клубка. Посередині мосту він зупинився, аби ще раз оглянутися, попрощатись з Галичиною. Несподівано зупинилися й коні, наче хотіли спробувати дошки під копитами.
— Вперед! — хтось розлютовано гаркнув Вайді в потилицю. — Не затримуйся! Вперед!
Однак йому важко було переступити цей поріг-міст, але він змушений. І він переступив-таки, і вже на тому боці ріки зупинився, пустився ручиці й став на обочині.
На окопах, на вирвах од снарядів — рідкі житні колоски. Через поля тягнувся кільчастий колючий дріт — сліди недавніх російсько-австрійських боїв.
А обози сунули, і люди — похмурі й втомлені, зів’ялі, похилені. Ті, що купалися, наздогнали своїх, а в ріку кидалися все нові й нові. Аж кишіло у воді.
«Прощай, земле Галицька…»
Дикі думки вирували в Антоновій душі: що ж то буде за армія без території? Звичайно, клич Петлюри «Через Київ веде дорога на Львів», може, й мав якийсь сенс, однак же все те було таке фальшиве, що Вайда в нього не вірив. Поляки тиснуть, румуни тиснуть, більшовики — в Проскурові, а Петлюра обіцяє Львів через Київ. Розуміє Антон: за Збручем українська земля, проте серце казало, що вона не те що чужа, що тут пахне катастрофою. Адже йшли голі, босі, голодні, обезсилені. Не вірив ще й тому, що занадто багато було в Петрушевича віри в Антанту, — той вірив в Антанту, а та подарувала Галичину полякам. Сліпота!
«Ну що ж, так і буде — перейдемо, поволочимося, — думав Антон. — А круки матимуть поживу».
З похнюпленою головою він наздогнав свою підводу й Таню, мовчки, не соромлячись сторонніх, поклав на талію дівчини нескалічену руку, ласкаво обняв свою любов — таку тоненьку, як тростина, з маленькими, майже непомітними грудьми. І таку добру. Вони йшли в парі, їм довго йти в парі… до білої берізки.
— Мені легко з тобою, — прошепотіла дівчина, глянула світлими, ще дитячими оченятами й потерлася щокою об його плече. — Я без тебе пропала б…
— Ми сироти, — відказав Вайда, опускаючи руку, бо відчув, що Таня гнеться під її тягарем. — Вічні сироти…
— Боже, як там мати сама… — її кинуло в пекучу журу, і щось таке пекуче занило під грудьми.
— Але ж вона радила тобі їхати з нами, — Антон чи то розраджував, чи виправдовував її.
— Та радила… — тихо, якось нишком, проте дуже боляче зітхнула дівчина. — Але мені легко з тобою, так легко на цій чужині… Ми повернемось? Правда?
— Повернемось… — він хотів сказати якомога твердіше, але цього разу лиш видушив слово..
Оксана не чула їхньої розмови, та по тій щирості жестів визначила, що вони зараз щасливі. Нічого, повернеться Ярослав, і ти також будеш щасливою. Ти й зараз наче щаслива. Справді, перехід Збруча має для тебе інше забарвлення — все-таки знайомі, рідні краї — до Житомира і Кодні зовсім близько… Вона відчула, що починає заспокоюватися. Тут, за Збручем, вона усім допоможе… Ото тільки щоб скоріше повернувся Ярослав, тоді… тоді вона усіх — Антона, Таню, Ярослава — запросила б до Кодні,— вони б собі добре там жили… Глянула на Петруся, що дибав поруч. І його, звичайно, заманила б…
А Дударик був зараз і близький, і далекий. Він не осуджував своїх знайомих, що мало вділяють йому уваги: в кожного з них своє горе, — йому хотілося співати. Хотілось — і все! Він був невгомонний, переповнений якоюсь внутрішньою силою, котра не могла довго бути закутою в панцир, а мусила вирватися на простір, і він подумки, німо заспівав, — дрібний шелест вербички…
Вечоріло. Вздовж обозу мчав вершник, сповіщаючи, що зараз буде село, в ньому зупинка на нічліг. Петрусь обірвав свою німу пісню, Оксана хутко підступила до Тані. Справді, невдовзі забовваніли будинки, рідкі садки. Вайда зрозумів, що легкої ночі не буде, але заспокоїв себе тим, що вже забув про легкі ночі. Люди на війні мов тварини: лягають як попало і куди попало, мріючи про малюсіньке місце, де можна було б примоститися. З приємністю ліг би на фірі, та на ній поранені. Якби ж то ще одна підвода! Спробуй вигідно розміститись, якщо в обозі десятки підвід! Про вигоду може тільки наснитися.
Був звичайний гармидер, лайка, крики, подекуди мало не доходило до бійки, бо підвід було багато, а обійсть мало, тож в'їжджало по кілька на подвір’я. Біля одного з них, з високим тином, на якому догори дном стирчали горщики, Вайда звелів зупинитися. Відчинивши хвіртку, побачив повняву молодицю з подвійним підборіддям, хотів попроситися у двір, однак та не дала йому ані слова сказати, а замахала руками:
— У мене вже є!
За натурою Антон був стриманим, чемним хлопцем, до горлохватів не належав. Але то було давно, в мирні часи, коли його ровесники лазили
