Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
Тепер прорвало й Грицана. Але на його лиці ніхто нічого не прочитав би. Дипломат мусить бути дипломатом. Ще в Парижі Ярослав привчав себе до цього. Отож виліз з машини й спокійно, стримано, неголосно зауважив Стемпковському:
— Я колись казав одному чоловікові, що благородний переможець не стане зневажати переможеного противника.
— Мудро, — не розгубився Адам. — Але я ще раз повторюю панам: маю повноваження… Власне, вам нема чого їхати до Львова. Викладайте все тут. І ми зможемо вирішити всі питання, які вас непокоять, себто я передам у штаб.
— Ні,— рішуче заперечив Шухевич, котрий також приступив до гурту. — Ми просимо доставити нас до Львова. У нас також є свої повноваження.
— Ваша справа, завтра доставлю, — вже без посмішки розвів руками Стемпковський і звернувся до офіцера, що виглядав з машини: — Покажіть панам місто, покажіть, де можна пообідати, покажіть, де мають заночувати, — кімната там готова, — і потурбуйтесь про їхню охорону, — наголосив з особливим притиском. — Так, саме про їхню охорону.
— Але ж… — Шухевич поривався заперечувати.
— До завтра, панове! — різко обірвав Стемпковський і, глумливо приклацнувши закаблуками, розвів руками. — На жаль, панове, служба не дозволяє мені бути у вашому товаристві.
Він ще раз приклацнув закаблуками й забрався у своє авто. Шофер дав газ, і Ярослава огорнуло смердючим димом. Офіцер допитливо глянув на Поточняка, маючи, певне, його за старшого, бо саме Анатоль першим затіяв увесь цей бунт.
— У готель і обідати?
— Погодься, — торкнув Анатоля Грицан. — Це вимотування нервів ні до чого не приведе. Побережім сили.
— Хай буде, — сказав натомість Шухевич.
І готель, і ресторан були Ярославові добре знайомі. Тут, у ресторані, він не раз трапезував, не раз приходив сюди з Вітовським, коли разом готували втечу з тюрми Мирослава Січинського. А тепер скрізь чутно мову чужинців, які забрали і землю, і місто, і цей ресторан. Зрештою, мова ця лунала й раніше, практично кілька століть, та все ж тоді було інакше, принаймні тому, що галичани почувалися такими-сякими господарями на цій землі — як індійці в Америці…
— Ярославе!
Грицан мимоволі повернув голову на голос — голос був знайомий — Марта. Вона сиділа за столом поруч з Шарварком у якійсь компанії. Компанія невеличка — чоловік п’ять, але всі були розчервонілі, ситі, безтурботно розмовляли.
«Шарваркові співаки і танцюристки, — здогадався Ярослав. — Що ж, йому однаково, кому служити, кому співати. Лише б гроші! Йому будь-яка влада на руку…»
— Моє поважання, — Грицан стримано поклонився, відчуваючи, як піт від ненависті зрошує його чоло.
— До нас! — закомандував Шарварко.
— Дякую! Я не сам.
Ярославові враз відхотілося їсти. Присутність Марти, Шарварка і галасливої компанії доводили його до отупіння. Навіть свіжа пахуча котлета не лізла в рот, і він одклав ножа та виделку, зіслався на біль у животі й м’яко сказав Шухевичу, що бажає трохи, бодай годинку, перепочити.
Не чекаючи дозволу, виліз із-за столу й побрів до відведеної їм кімнати. Впав у брудне ліжко. Він лежав і згадував Тернопіль, вірніше ночі, коли в постелі лежала Марта, а на столі полум'яніли гвоздики. І в Марти була рожева сорочка — така ніжна рожева льоля…
Думки про Марту змусили згадати Стасю. Черствий хліб поживніший… Чи знайшла Стася те, що шукала? Чому ж, штани на одну ніч легко знайти. Сина шкода. Як він там, Аскольдик? Виріс, мабуть? А може, навпаки? Може, худий, немічний, як теперішній цей розбурханий світ? Нічого, Оксана народить тобі ще одного Аскольда. «Навіть від одного батька не буває однакових дітей». Йому стало прикро від цієї думки. Він почував себе винним перед Оксаною, він шкодував, що зв'язав себе з нею, він не знайшов того, чого шукав. Для когось іншого Оксана була б чудовою дружиною. Вона ж бо така покірна, дбайлива, слухняна. І разом з тим далека від того, що діється у світі, що діється в Галичині. Вона помічниця не з покликання, а лише тому, що їй конче хочеться мати чоловіка. Що ж, зрозуміти її неважко: тіло потребує свого…
«Та ну їх до чорта, бабів! — оді гнав настирливі гадки. — Ось дружину Вітовського провідати б. Але як? Туди зараз ніхто не пустить, до Рожнятова. Та й, може, вона десь переховується. Чоловік же був військовим міністром».
Хоч би трошки заснути! На хвилинку. Але сон мовби відцурався — тільки очі заплющені. Вже й поприходили Шухевич, Поточняк, пороздягалися, вляглися. І після безсонної ночі на соломі враз захропіли, а Грицан відчув, що не засне. Серце і мозок їли прикрі гадки. Адже теперішня місія — не якась собі забава, а десятки тисяч вояків Галицької Армії, мільйони людей в Галичині, які чекають спокою, вони ж бо так стомилися — і розорилися! — від воєнної розрухи. Перемир’я дало б їм полегкість бодай на якийсь час. Але відчував, що не буде його, спокою. І він мучився так, що почала боліти голова. Він вийшов з номера.
У вестибюлі заклякло сидів офіцер, — як тільки уздрів Ярослава, рвучко підхопився і надто застережливо, похмуро, навіть погрозливо спитав:
— Цо пан потребує?
— Пройтися.
— Прошу, як пан того хоче. — І гукнув щуплого жовніра, якого Ярослав навіть не запримітив. — Супроводжуй пана. На кожнім кроці. І цілісіньким проведи до гостиниці.
— Слухаю, пане капітане! — козирнув хвацько жовнір.
Грицан вийшов першим, а щуплий жовнір за ним назирці. Враз з ресторану вигулькнула галаслива Шарваркова компанія. Дівчата щось виривали з Шарваркових рук, а Марта голосно реготала на повен рот. Ярослав зупинився, став обік, даючи їм дорогу. Як він молив Бога, аби ні Марта, ні Шарварко більше до нього не зверталися. На щастя, Шарварко навіть не запримітив його, а Марта, ковзнувши п’яненьким поглядом, підняла ручку й дрібно перебирала-махала
