Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

по чужих садках, а він скромно просив у господаря яблуко чи грушку. Тепер же він був солдатом. І те, що сказала зараз жінка, для нього нічого не важило, — рівнозначно, якби вона плюнула собі під ноги. Оцю фразу «В мене вже є!» він чув сотні разів, з різними інтонаціями та відтінками. Вона на нього не справляла ніякісінького враження, його душа була склепана з фронтового диму й осколків, вона згусла, зацементувалася.

— Так, у мене вже є,— повторила молодиця.

— У нас поранені,— він не чекав її згоди, а сам відчинив ворота. — Заїздіть!

— Ви також австрійці? — похмуро спитала молодиця з подвійним підгарлям, прискіпливо позираючи на всіх.

— Галичани ми, — прийшла на поміч Антонові Таня. — А Оксана ось з ваших країв.

— Все одно австрійці,— молодиця, однак, своє і, скісно кинувши оком на воза, спитала: — 3 вошима?

— Ми їх залишили по той бік Збруча, — Вайда спробував відбутися жартом. — Ви нам ліпше молока продайте.

— Для себе не вистачає,— повнява молодиця з подвійним підгарлям закрила ворота й подалася до хати.

Вайда раптом побачив, що в глибині двору вже стояла підвода, побіля — нікого, мабуть, її пожильці розташувалися в хаті. Вайда не став заводити з ними знайомства. Прийшли ті першими — їм і першість. Та й яке знайомство?!

— Будемо вечеряти, бо скоро ніч, — сказав, виймаючи те, що було, та розстеляючи на траві коца. — І ти, Петрусю, присідай, бо на голодний живіт далеко не заїдеш.

Тим часом дівчата подавали їжу пораненим, а вже тоді приєдналися до Антона, Петруся і фірмана.

Коли закінчували трапезу, з хати вийшла повнява молодиця з подвійним підгарлям.

— Дівчата хай ідуть до господи, якось втиснемося, а ви, мужики, і під небом побудете — вам родити не треба.

— І за те дякуємо…

Вайда приніс якоїсь напівгнилої соломи, розіслав на траві під возом і влігся першим. Ніч була зоряна, тепла, і це трохи заспокоювало: холодно не буде, це тобі не зимові окопи на цвинтарі під Львовом. О Боже милий, зглянься на людей, поможи їм, якщо ти є…

— Лягай, Петрусю.

— Я ще трошки поброджу… — якось ніяково, скромно сказав хлопець. — В такі ночі гарно думається. Й дуже хочеться співати… Навіть самому складати пісні.

— Ну співай, співай.

Мабуть, ніде, як на фронті, не засинається: ще не встиг Антон сісти, як уже чув, що на повіках повис сон. Але тут із зоряної ночі виринула людська тінь. Чоловік присів навпочіпки, схилився над Антоном:

— Ви стрілець Галицької Армії?

— Так, — відповів Вайда, ледь долаючи сон і ледь стримуючи роздратування, що його розторсали.

— Переходьте до нас, — запропонував чоловік з ночі доволі впевнено, а ще більше безпардонно.

— Куди до вас? — не второпав Антон. — До хати?

— Та ні, до якої там хати! — черкнув долонею темінь чоловік з ночі.— В армію Головного отамана.

— А ми ж і так з вами, — нарешті Вайда одігнав сон, докумекавши, чого від нього жадають.

— Ні, ви безпосередньо ідіть до нас, — сказав чоловік з ночі.— Кидайте свою армію…

— Це смішно!

— Я добре вам заплачу, — переконував чоловік з ночі.— В нашій армії матимете пристойну одежу, справжні харчі.

— Дайте мені спокій! — розсердився Вайда. — І не дратуйте мене, бо матимете неприємності.

— Пошкодуєте! — і чоловік канув у ніч.

Вайда плюнув услід. Його, може, дратувало не стільки те, що той йому пропонував, як те, що сон перервав.

— Чого він хотів? — наблизився Петрусь, що досі замріяно сновигав у садку. — І хто це?

— Ніхто… Диявол! — Вайда засміявся, але то був невеселий сміх, сміх крізь зуби. Вайда знову вкрився шинелею.

— А ви такий молодий і такий сивий…

Тепер Вайду почав дратувати Дударик — наче всі змовилися, щоб не дати йому відпочити.

— Цікаве таке життя — циганське… — тихо, мрійно зажебонів хлопець, мов джміль. — Правда?

— Цікаве, — кинув Вайда. — Але спи!

— Анітрохи не хочеться…

— То дай мені поспати! — Вайда сказав майже сердито. — І все-таки сам лягай, завтра тебе чекає дорога.

Він ненароком глянув на захід. Там палали нічні заграви: панують галлерчики, завадять новий порядок — кожен, хто вдирається в чужу землю, неодмінно заводить свій порядок.

На досвітку, коли всі вже повставали і зібралися рушати далі, повітря струснув вибух. Потім другий, третій.

— Рвуть мости, — визначив Вайда. — На Збручі…

Мало зійти сонце, а люди німо дивилися на чорні дими, що оповивали світанкове небо.

— Ось і все, — сухо обронив Вайда.

— А там Ярослав! — вжахнулася Оксана, аж руки заломила, поглядаючи одуріло то на Антона, то на Таню.

— Його не зачеплять, — розраджував Вайда. — Він парламентар, а парламентар — особа недоторканна.

— Це правда? — перепитала, аби увіруватись.

— Звичайно, — підтвердив Антон. Але то була напівправда. Ох-ох, скільки їх загинуло, парламентарів.

З хати вийшла повнява молодиця, зараз, після сну, її подвійне підгарля було особливо виразно окреслене — наче курячі вола, одкашлявшись, сказала:

— Вже їдете… Чи вернетесь?

— Куди вернемось? — спитав Вайда.

— А Бог вас знає!

Вайда хотів їй нагрубити. Стримався. Треба залишати про себе добрі спогади. Не варвари ж!

— Нагодуйте поранених, — стримано попросив дівчат. — Сніданок їх трохи підкріпить.

Коні були запряжені, вони були худі, як і люди. А на заході