Українська література » Пригодницькі книги » Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

Читаємо онлайн Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
що побачив Ярослав, приголомшило: за столом сидів Стемпковський. Це що, гра? Грицан одчув, що іще секунда — й не впорається зі своїми нервами.

— Полковник Кесслер обідає,— спокійно сказав Шухевичу Адам. — Мені доручено з вами переговорити.

— Ні в якому разі! — випалив замість того Грицан, хоча право першого голосу належало главі місії.

— Так-так, ми почекаємо полковника, — підтвердив Шухевич, витримавши таку-сяку паузу, а тоді, витерши чоло, без запрошення сів на розхитаного стільця.

— Як хочете, — байдуже знизав плечима Стемпковський. — Але я не думаю, аби змінилося що-небудь.

— Ми почекаємо, — буркнув Поточняк.

— Там, у холі, посидьте… Хоч ні! Генрік, проведи, однак, панів до канцелярії пана полковника.

Вони ждали більше години.

Шеф штабу польської армії в Східній Галичині полковник Кесслер увійшов рвучко, пружно. Ярослав одразу відчув, що все вирішено, — під серцем похололо. Кінець…

— Передовсім, панове, — намагаючись говорити українською мовою, сказав полковник Кесслер, — прийшла депеша, що велична наша польська армія сягнула Збруча.

— Ми це знаємо, — кивнув Грицан.

— Я не можу нічого конкретного обіцяти вам стосовно демаркаційної лінії,— виголошував приготовлені слова полковник Кесслер. — Але хотів би знати, як ви думаєте воювати з більшовиками, не маючи ніякої оперативної бази?

— Це, мабуть, не входить у наші компетенції,— м'яко зауважив Ярослав, нетерпляче випередивши главу своєї делегації та беручи ініціативу в свої руки.

— Ваша армія розбіглася, — посміхнувся посмішкою Стемпковського Кесслер. — Скільки у вас може бути тепер сил?

— І це також не має відношення до нашої місії,— отут сміливо заговорив Шухевич.

— Ми маємо докладні відомості, що тамтешнє населення України не бажає вас прийняти.

— Можна подумати, вас українці хочуть! — пробурмотів Поточняк.

— Гадаю, це питання не підлягає обговоренню, — Шухевич спробував пом’якшити розмову. — Бодай би тому, пане полковнику, що це Україна, а не Польща. Це наші внутрішні справи.

— Що ж, почекаємо відомостей з Варшави, — заключив полковник Ічесслер і звернувся до одутлого капітана: — Проведіть панів до їх нової кімнати. Тільки не тут, не в цьому готелі, а помістіть їх у «Варшавському». Їм треба трохи подумати… Так, у «Варшавському».

— Ходім, — натягаючи чорні м’які рукавички, одутлий капітан пішов першим, сів у машину Стемпковського, вона рушила, за нею повів свою Устимчик.

— Ото знайте, дорогі мої, саме так з нами поводилися в Парижі,— зітхнувши, з гіркотою сказав Грицан. — А Петрушевич нарікає, що ми нічого там не домоглися.

— Хоч Петрушевича мені не згадуй, — скривився Поточняк, — бо мене починає дерти по горлі…

— Добродії, тільки не сваріться, — попросив Шухевич. — Ще нам бракувало всім пересваритися — більше вже нічого не треба.

У «Варшавському» кожному виділили окрему кімнату. По коридору снували вартові з карабінами. Сидів у фотелі черговий офіцер військової жандармерії. А Грицан кусав губи: ми що — заложники? Як усе те розуміти? Чи є люди на землі? І чи є Бог на небі?

IV

З-за пагорбів поволі підіймалося сонце. Велике, чисте, розкішне. І так само поволі розсіювало густу, молочно-сіру мряку. Почорнілі, замшілі дахи оголювались, і безіменний хутірець оживав. Зафоркали коні, загаласували поранені, заметушилися медсестри й санітари.

А попри той, закинутий в подільському степу, хутірець вже тяглася валка возів. Обози, обозй, обози… Переходила Галицька Армія Збруч, ідучи в Україну, а з нею — біженці: старики, жінки, діти… Інтелігенція. До возів тулилися, бо тут і провізія, і приватний скарб. Гляділа Таня на ті обози, в яких перемішались всі барви, як і всі доморослі істоти — від чоловіка до курки, і серце її до болю стискалося. Часом обози котилися у два, а то й в три ряди — чим ближче до полудня, тим довші валки. Здавалось, їм не буде кінця. Їхали важкі вантажні авта, артилерія, їхали шпиталі, команди з поодиноких міст, жандармерія. На конях. І піші. Піші — босоніж, з напухлими ногами.

— Добре, що тепле літо, — з сумом зітхала Таня. — Що би вони робили, бідні, коли холод та дощ…

— А таки добре, — підтакнула Оксана, мимоволі повернувши голову до Дударика-санітара, що невідривно зорив на до каменю випечену липневим сонцем дорогу. — Треба тобі, Петрусю, черевики.

— Мені й босяка добре…

— А восени чи взимку?

— Ще далеко…

— Ага! Далеко… — Оксана цмокнула, застерігаючи хлопця від безпечності.— Тобі так здається. Злетить, що й не запримітиш.

— І зброї тобі треба… — м'яко зауважила Таня.

— Я маю за пазухою револьвер… Вайда дав.

А обози йшли та йшли… На полях легко хвилювало збіжжя, темні надзбручанські ліси запрошували на відпочинок… І часто знесилені коні зупинялися. А піші, котрі чалапали побіч, де хто стояв, там і падали, засинаючи сном невинних, — у ровах, на обочині дороги… Мукали, озираючись увсібіч, корови, що їх гнали поперед себе гуртом чи окрімше, на прив'язі, і молоко капало з тонких дійок…

А обози йшли та йшли… Стрільці — купами на возах. Густо. Щільно. І як ті коні ще тягнуть, — знизувала плеченятами Таня, — і де в них тая міць?

— Чуєте, співають? — Дударик зачудовано розширив майже дитячі свої голубі очі.— І так гарно…

Ой у лузі червона калина похилилася, Чогось наша славна Україна зажурилася. А ми тую червону калину піднімемо, А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!

— То пісня наших страждань… — крізь сльози тихо обронила Таня. — То пісня,

Відгуки про книгу Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: