Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— Де двоє — секретів нема…
— Не розумію вашої філософії, кажіть конкретно.
— Мені донесли, що вас можуть арештувати, — Тарнавський все ще стояв. — Отже, я страхую вас, пане диктаторе.
— Мене? Страхуєте?
— Мій обов'язок…
— Можуть арештувати… За що?
— Вам ліпше знати…
Вайда стрепенувся. Чи то перелякано, чи розгублено поглянув на Шаманека — треба було перекладати на німецьку, бо ж той не знає української. Але як усе те перекладати? Шаманек, перехопивши його погляд, поволі заплющив і розплющив очі — не хвилюйтесь, мовляв, мені все те якраз і не потрібне, хай вони між собою з'ясовують свої стосунки. А могло бути інакше, тобто Тарнавський міг заздалегідь сказати Шаманеку, про що насамперед говоритиме з Петрушевичем. Так чи сяк, а Вайда заспокоївся.
— Але хто вам сказав, що мене хочуть арештувати? — насторожився, однак, Петрушевич, хапаючись правицею за полу ретельно випрасуваного піджака. — Звідки такі дані?
— В армії є розвідники… — Тарнавський відказав м’яко, але з глибоким підтекстом, а ще з більшим натяком.
— Вигадуєте! — розлютився несподівано диктатор. — Ви всі вже не знаєте, що вигадувати! Арештувати! За що? За те, що я піклуюся про долю Галицької Армії, про долю всієї Галичини? За те? Чи то сон старої кобили? Чи вісті з Дунаївців?
— При чім тут Дунаївці?
— Мені сказали, що ви їздите туди ночувати!
— Признаюсь, був такий гріх…
— І все кидаєте? Армію? Штаб?
— Я хотів годинку поспати в тиші… І тільки!
— Арештувати… — буркнув Петрушевич. — Не каламутьте води!
— Мій обов’язок — попередити вас!
— Попередити… Мене не треба попереджати!
Для Вайди все було новим, а отже, цікавим — він уперше стояв так близько коло Петрушевича. Його вразили елегантність диктатора, енергія, правда, не менш вразив вибух гніву супроти Тарнавського. Адже той має рацію: стрілецтво нині — брага-сирівець. Збурене, люте, розбурхане. Від нього всього можна чекати, як і від наддніпрянців, котрі не конче шанобливо сприйняли диктатора. Вони воліють мати одну владу, їм примарюється, ніби галичани зазіхають на їхню свободу, козачу вольність… Об'їдять та роздягнуть… Зрештою, вирішив Вайда, я можу помилятися. Але твердо переконаний: не буде в нас затишку, спокою за Збручем. І певен, ніхто не знає, що його чекає, чим усе закінчиться. Часом аж моторошно робиться.
— Ну добре, я зважу, пане генерале, на ваше застереження, — Петрушевич посмирнів, навіть зніяковів, позизувавши оком на притишених старшин, котрі покам’яніли на стільцях. — Нам зараз про інше слід помислити. На нас ціла гора звалилася, отже…
Не встиг він докінчити, як двері відчинилися і ввійшов Петлюра — застібнутий по горло френч, упевнений крок, вивірені рухи.
— Слава Україні!
— Героям слава… — промимрив Петрушевич.
Слідом за Головним отаманом з'явилася колоритна фігура його ад’ютанта сотника Крушинського — буйне волосся, пишні вуса, а зростом на голову вище од свого патрона. Останнім зайшов отаман Юрко Тютюнник, якого Петлюра ставив високо і який возив з собою портрет Наполеона…
Перекладати і називати імена тих, хто перед Шаманеком, не було потреби — полковник усіх знав, і Вайда не зводив очей з прибульців. Надто — з Петлюри. Досі він бачив його хіба що на портретах, у натурі — все інакше… Нижчий від Петрушевича… І посмішка його квола… І лице зморене та бліде… А казав же Грицан, що про нього рекли «наш Гарібальді», коли, скинувши гетьмана Скоропадського, в’їхав у Київ. Який же з нього Гарібальді?.. Певне, на портретах усі вожді гарні… А чи спотворені? В усякому разі, на Вайду Петлюра особливого враження не справив. А його самовпевненість аж дратувала. Вайда цінив упевнених, а не самовпевнених, як і простих, а не простаків…
— Перейдемо, панове, до кімнати, — сказав Петрушевич після того, як усі поручкалися, а незнайомі — познайомились.
Так, Вайді було інтересно, проте не роззявляв рота, як дітвак. Йому вже тридцять п’ять. І пожив, і повоював. Самого Франца-Йосифа у Відні видів, у товаристві Івана Франка мав щастя бути. Івана Франка! Вожді приходять і відходять, а Франко зостанеться навіки в людських душах, як і його книжки. Власне, своїми писаннями й житиме.
Антоне! І він зрозумів сам себе: треба було сісти поруч з Шаманеком і перекладати йому слово в слово, про що говоритиметься за круглим столом. І навпаки. Шаманек усміхнувся йому:
— Зараз почнеться справжня робота…
— Хоч би не посварилися…
— Не допустимо.
Петлюра сів і затарабанив по столу блідими пальцями з мало не сизими нігтями, а далі звично схрестив на грудях руки і, граючи голосом і мило всміхаючись, патетично заговорив:
— Я певен, я глибоко переконаний, що ми дійдемо спільної думки. Кожен за цим столом розуміє, що хвиля критична і відповідальність наша перед нацією виняткова. Я майже не сплю… Час не буде нас чекати. Історія також не може чекати. А доля історії зараз у наших руках.
— Що ви пропонуєте? — дипломатично спитав Петрушевич, готуючись в разі потреби до відсічі.
— Я, здається, висловлювався не раз, — Петлюра знизив, приглушив тон, — треба остаточно вирішити справу щодо спільних наших дій, — тепер голос звучав невдоволено, похмуро. — Нам негайно треба брати Київ! Негайно! Зволікати не можна. Ми самі собі шкодимо. А на нас звернуті погляди всього світу! Я хочу почути ваше остаточне слово, пане Петрушевич.
Остаточне слово… Легко йому, Петлюрі, казати! А звідки він, Петрушевич, знає, яке має бути те остаточне слово? Йдеш ніби по канаті… Бач, арештувати надумали… Вони й вбити можуть, вони ж бо, стрільці, роз’ярені, та й Петлюри не терплять, вважають запроданцем.
— Ми пропонували наступати всіма силами на Галичину, зайняти простір Стрий — Лавочне, щоб мати вихід у світ, як це планувалося при Чортківській офензиві,—
