Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— А я плакати не буду, — Петрусь гордо випнув хирляві груди. — Так, не буду… Хай вороги плачуть! — і приєднався до співаків:
Пішли наші стрільці Січовії у кривавий тан — Визволяти рідну Україну з московських кайдан. А ми тую червону калину піднімемо, А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо…А обози йшли та йшли… В Україну. Хто з співом, хто з плачем, та всі з надією: ненадовго, повернуться через якийсь час. Це навіть не відворот — похід за амуніцією, зброєю, набоями! Ми ще піднімемо, ой піднімемо тую червону калину…
Йшли та йшли обози…
— То що, будемо робити сінники? — підводить Оксана до Тані печаль своїх небесних очей в чорному віночку.
— Треба. Ніхто за нас не зробить. Помагай, Петрусю!
Зітхає Таня: ліжко чи сінник — хіба що мрія для поранених чи хворих. Розкіш і комфорт — чиста солома… Ні ліків, ні лікарні. Ліків нема — ліками гендлюють, камфори, йоду, опіуму не знайдеш зі свічкою, зате на чорному ринку — дуже прошу, скільки завгодно! На всю Галицьку Армію, знає тепер Таня, лише двадцять вісім лікарів, і то, здається, разом із санітарними старшинами, з яких мало користі. А недужих усе прибуває й прибуває. А може, не хочуть воювати, ухиляються від служби? Хто його знає! Таня звикла вірити людям.
Для сінників використовують мішки з-під цукру, — в перший день жартували: буде не лише комусь солодко спатися, але можна мішок лизнути, і буде в роті солодко…
— То що там, дівчаточка, ниньки на обід? — до них наблизився молодик з буйним чорним чубом та раненою рукою на підв’язці.
— Фасоля і капуста, — не дивилась на нього Оксана.
— А м’яса ані капіточки?
— Міністр фінансів пан Мартос грошей на м’ясо не дає,— в голосі Тані — хоч і м’якому, сумирному — нарікання.
— Чи Петлюра з’їв?
— Чого ти вчепився Петлюри? — випросталась Оксана. — Ви, галичани, вже не знаєте, за що вчепитися в Петлюри!
— За матню можна… Га-га-га!..
— Тьху, безсоромний!
— А що, неправда? — молодик погладжує здоровою рукою свій буйний чорний чуб. — Раз запросив нас сюди, най годує як слід.
— Самі прийшли…
— Ага, самі! А з ким буде більшовиків бити?
— Не заважай нам!
Молодик дметься й відходить. А Оксані мулько: ану в цю ж хвилину хтось так само різко обходиться з Ярославом? Але чому він так довго не повертається? Може, з ним щось поробили? Нарікати на війну вона вже не нарікає — марна справа, фатум, невідворотна доля. Лишилися хіба оголені нерви. А вона так боїться втратити Ярослава, так боїться. Він її остання надія і опора. Без нього тепер і життя було б не життя.
— Привіт, дорогенькі мої! — бадьорий голос Вайди.
Оксана струшує з обтяжілих віч їдку задуму, а Таня миттю опиняється коло Антона, не чекаючи, заки той наблизиться. Оксана рада за неї — заздрити нема чого: сама кохає. Понад усе.
— Вітайте мене, — так само бадьоро рече Вайда. — Віднині я перекладач у Начальній команді.
— Як це? — не відразу збагнула Таня.
— Дуже просто. Я добре знаю німецьку. І сподобався шефу штабу Шаманеку. Він і сказав: будете перекладачем.
— Ага, тепер зрозуміла.
— Звичайно, це в сто разів краще, ніж окопи, — розсудливо мовить Оксана, знов подумавши про Ярослава.
Дударик стоїть обік, зачакловано позираючи на Вайду, — прізвище високого чина на нього діє магічно.
— А це, Петрусю, тобі,— Антон розстебнув польову сумку, — подарунок.
— Книжка? — скрикує хлопець.
— Ти ж любиш читати?
— Дуже!
— І автор усім відомий, і художник, що її оформляв, знаменитий, — Вайда простягнув Петрусеві ошатний томик.
— «Князь Ярослав Осмомисл», — вголос читав Дударик. — Українська історична повість з дванадцятого століття у двох частях. Написав Осип Назарук. У Львові. Тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік. Коштом і заходом товариства «Просвіта». — Дударик перевів подих. — Князь Ярослав Осмомисл… Я щось таке чув про нього… — і він спаленів-засоромився.
— Ярослав Осмомисл — князь Галицький, — делікатно розтлумачував Антон. — За його часів Галицьке князівство настільки зміцніло, що заволоділо землями в пониззі Дунаю. Не без успіху вів боротьбу з половцями, правда, в союзі з іншими давньоруськими князями. Збудував чимало укріплених градів. Уклав угоду з Угорщиною і скріпив її шлюбом своєї дочки з королем Стефаном Третім. А щодо прізвища «Осмомисл», то це означає — мудрий, розумний, той, хто має вісім смислів.
— Ой, цікаво… А ви автора знаєте?
— Ми разом вчилися в гімназії.
— Правда?
— На світі, Петрусю, не сама брехня.
— А художника знаєте?
— Бачив, але не розмовляв. Олекса Новаківський родився на Вінниччині, початкову мистецьку освіту здобув в Одесі, закінчив Краківську академію красних мистецтв, а у Львові поселився в тринадцятому році.
— Ви все знаєте…
— Усього сам Господь Бог не знає… Або не хоче знати. А що малюнки Олекси Новаківського — є на останній сторінці.
Дударик умить знайшов її, ту сторінку.
— «Повість цю написано в часі великої війни у Володимирі-Волинському, в червенськім городі Устилузі над Бугом і в Коші Українського Січового Війська в селі Пісочне над Дністром». Ага, є! Є згадка про Олексу Новаківського! — І далі читав: — «Князя» почато першого лютого тисяча дев’ятсот вісімнадцятого, а
