Знак Хаосу - Роджер Желязни

— Все одно навіть при цьому я стою з біса низько в списку.

— Вірно, — повільно промовив він. — Здебільшого інтерес представляють тільки верхні рядки…

— Ти сказав «здебільшого»…

— Завжди є винятки, — відповів він. — Ти повинен розуміти, що в такий час представляється прекрасна нагода звести старі рахунки. Однією смертю більше, однією менше — ніхто і бровою не поведе, як було б у більш спокійні часи. Навіть у відносно високих колах.

Я похитав головою, зустрівшись з ним поглядом.

— У моєму випадку це дійсно не має сенсу, — сказав я.

Він продовжував пильно мене роздивлятися, поки я не відчув себе досить незатишно.

— Адже так? — Запитав нарешті я.

— Ну… — Протягнув він. — Подумай трохи про це.

Я подумав. І якраз коли мені прийшла на думку правильна думка, він кивнув, немов читав думки.

— Юрт, — повідомив він, — досить захоплено зустрів нові часи. Він постійно базікає про самі останні смерті і про елегантність і зовнішню легкість, з якою виконалися деякі з них. І, нарешті, його страх і тяга збільшувати власні здібності до зла досягли моменту, коли перекрили його страх…

— Логрус…

— Так. Він, нарешті, спробував пройти Логрус і зумів витримати до кінця.

— Йому належало б дуже радіти цьому. Пишатися. Адже він хотів це зробити не один рік.

— О так, — відповів Мандор. — І я впевнений, що він також зазнав і безлічі інших почуттів.

— Відчуття свободи, — припустив я. — Сили, — і, вивчивши його напівнасмішливий вираз обличчя, змушений був додати: — І здатність грати в цю гру самому.

— Можливо, ти не безнадійний, — схвально сказав він. — А тепер не хотів би ти довести цю думку до логічного кінця?

— Гаразд, — озвався я, згадуючи про ліве вухо Юрта, відпливаюче після мого удару, про слідуючий за ним рій з бісеринок крові. — Ти думаєш, що Вогняного Ангела послав Юрт?

— Швидше за все, — підтвердив він. — Але чи не хочеш ти продовжити цю думку ще далі?

Я подумав про зламану гілку, яка проткнула Юрту око, коли ми боролися на галявині.

— Гаразд, — сказав я. — Він полює на мене. Це може бути частиною боротьби за успадкування, так як я стою попереду нього в списку. Або це може бути звичайною помстою через неприязнь. Або обидва варіанти разом.

— Що саме ховається за цим, не має значення, — сказав Мандор. — Важливі результати. Але я подумав про напад на тебе вовка-перевертня. Адже у нього, до того ж, було наявне тільки одне око…

— Так, — підтвердив я. — Як нині виглядає Юрт?

— О, він уже відростив приблизно половину вуха. Але воно вельми нерівне і потворне на вигляд. Він завжди прикриває його волоссям. Око регенерувало, але ще не здатне бачити. Зазвичай він носить пов'язку.

— Це може пояснити останні події, — сказав я. — Однак, він вибрав з біса невідповідний час, враховуючи все, що відбувається.

— Це одна з причин пропозиції зникнути і почекати, поки все заспокоїться. Занадто клопітка справа. Коли в повітрі стільки стріл, цілком можливо, що одна з них попаде в тебе.

— Я здатний подбати про себе, Мандор.

— Ти міг би навіть обдурити мене.

Я знизав плечима, встав, підійшов до поручнів і подивився вниз, на зірки.

Після довгого мовчання він окликнув мене:

— У тебе є ідеї трохи краще?

Але я не відповів, тому що саме про це й думав. Я міркував про те, що сказав Мандор про мої слабкі місця і про відсутність підготовленості, і якраз готувався зробити висновок, що він правий, що все, що трапилося зі мною аж до цього моменту, за винятком, можливо, викрадення Ясри з Замку, є результатом дії різних обставин. Я набагато більше піддавався впливу, аніж діяв сам. Зізнатися, все, що відбувалося, занадто швидко розвивалося. Але все одно я не включав у свої плани відхід в підпілля, щоб там поміркувати, довідатися про своїх ворогів і завдати у відповідь удару. Але, здається, було щось, що я міг зробити…

— Якщо враховувати обставини, — сказав він, — то ти опинишся в вигідному становищі, якщо будеш грати напевно.

Ймовірно, з позиції розуму, безпеки та обережності він був правий. Але він належав виключно до двору, а в мене малися додаткові зобов'язання, до яких він не мав відношення. Цілком можливо, що я зможу виробити власний план дій, здатний, можливо, навіть завдяки моєму зв'язку з Люком, допомогти посилити безпеку Амбера. Поки існував такий шанс, я відчував себе зобов'язаним не відступати. І, крім цього, моя цікавість була занадто збуджена, щоб самому відсторонитися від відповідей на всі питання.

Обдумуючи, як найкраще пояснити хід моїх думок, я знову відчув виклик. Він був схожий на запитання, наче в двері скребла кішка, відчуття посилювалося, відкидаючи в сторону всі інші міркування, і, нарешті, я зрозумів, що хтось, через Карту, намагається зв'язатися зі мною з дуже віддаленого місця. Я припустив, що запит може виходити від Рендома, стурбованого й бажаючого з'ясувати, що ж сталося після мого зникнення з готелю Амбера. Тому я налаштувався на прийом, приготувавшись до контакту.

— Мерлі, що скоїлося? — Запитав Мандор, але я підняв руку, показуючи, що зайнятий. І краєм ока побачив, що він поклав серветку на стіл і звівся на ноги.

Видіння поступово стало чіткіше і я впізнав Фіону, строгу на вигляд. За спиною в неї нагромаджувались скелі, над головою було блідо-зелене небо.

— Мерлін? — Звернулася вона. — Ти де?

— Далеко, — відповів я. — Це довга історія. Що сталося? Де ти?

Вона похмуро посміхнулася.

— Далеко, — відповіла вона.

— Ми, здається, вибрали дуже мальовничі місця, — відзначив я. — Ти підібрала небо в тон до свого волосся.

— Досить! — Відрубала вона. — Я викликала тебе не для обміну враженнями про подорожі.

У цей момент Мандор підійшов і став поруч зі мною, поклавши мені руку на плече, що навряд чи узгоджувалося з його характером, так як вважається нетактовним вчинком, коли втручаються в розмову по Карті — це все одно, що зняти трубку паралельного телефону і встряти в чужу розмову. Тим не менш…

— О-го-го! — Вигукнув він. — Не будеш ти люб'язний представити мене, Мерлін?

— Хто? — Запитала Фіона. — Це хто такий?

— Це мій брат Мандор, — повідомив я її. — З Дому Савалла при дворі Хаосу. Мандор, це моя тітка Фіона, принцеса Амбера.

Мандор вклонився.

— Я чув про вас, принцесо, — сказав він. — Мені дійсно дуже приємно з вами познайомитися.

Очі її на мить розширилися.

— Я знаю про цей Дім, — відповіла вона, — але поняття не мала, що Мерлін в спорідненості з ним. Рада з вами познайомитися.

— Як я розумію, виникла якась