Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко
— Да курва, точно Іспанія, Сєрвантєса только што встрєтіл тама вон, — Сємьонич махнув рукою в бік туалета, але наша компанія була нам дорожча. За Сервантесом ми не пішли.
XIII. Мій тато і ондатри
оли я мав років шість, майже кожні вихідні я ходив з татом на рибалку на озеро Барвінок, місто Новий Роздол, штат Монтана Львівської області. Романтично — спочатку на вєліку хвилин двадцять по дорозі, потім хвилин десять на вєліку по лісі, над водою, коряги торчать, ти всіх їх знаєш поіменно, об’їжджаєш акуратно, бо інакше — можна таблом об дерево і з тим же вєліком позорно, на виду у інших туристів-алкоголіків фіганути у воду. Тато завжди чатував там зрання, з годинки п’ятої. З його насидженого місця, маленького кругленького півострова, апетитною змійкою вився димок смачненький, а в підсаці біля берега у водорослях драконами звивалися хвости гігантських карпів, тоді взагалі здавалося, що більше риби і на світі не буває. А потім уха, раки, тато з Васильовичом по 50 грам, в картішки, а я на весла — і ганяти по ничках і затонах великого водного ока на тілі косматого старого лісу.
До чого ця ваша сентиментальна сльозлива ремарка? — справедливо питає мене інтелігентний дядько з директорської ложі. — Ми ЗАПЛАТИЛИ ЗА ЖЕСТЬ! Кінчай сльозу вишибати.
Справедливе зауваження. Але в своє виправдання мушу сказати, що цей коротенький нарис був написаний для того, щоб дати можливість на повну відчути тісний зв’язок мого тата з природою. Він любив і любить її настільки, що риба могла зовсім не ловитися: головне — бути деталькою в її механізмі. Колись Васильович провалився під лід на зимовій рибалці, і тато, рятуючи його, півгодини лежав біля нього на льоді і бухав з ним коньяк, поки підспіла допомога. Я, натомість, зненавидів рибалку на все моє майбутнє — по причині частої присутності її в мої юні літа. Паралельно я зненавидів охоту, школу, музичну школу, волейбол, сусідку Свєтку з її піаніно, її брата Віталіка, який ламав мені машинки, а потім позичив і ніколи не віддасть 30 доларів, свою класну керівничку, її чоловіка, виїзди з нею на картоплю в колгосп і пальто, в якому вона круглорічно ходила. Тато ж, навпаки, будучи вихованим вулицями суворої післявоєнної країни з її особливими жорсткими правилами, жадно використовував будь-яку можливість злитися з природою воєдино: піонерські табори, піші походи через Карпати, вилазки на танці в незнайомому селі, самотня ночівля на полонині в палатці біля ведмежої берлоги, але ніколи в його послужному списку не було такої графи, як браконьєрство.
Цей пробіл в його біографії неочікувано виправив я з Борисом Борисовичем. Після декількох неофіційних візитів тата і мами в мій воєнний санаторій вони неабияк зблизилися з моїм шефом, але, будучи людьми інтелігентними і вихованими, всіляко маскували в собі силу своїх почуттів і вдяки. Боря був їм вдячний за мене, бо я тягнув на собі левову частину так званої «брудної» роботи, яка за 15 років служби горбом давила на його волелюбну душу. І батьки, в свою чергу, не могли натішитися наданою мені ББ можливістю — стати його вірним ад’ютантом. Прийшов момент відвертості десь аж на третій візит їх до мене. ББ дістав з-під свого диванчика заначечку у вигляді трофейного коньячка і розливав собі, мені і татові, аж поки не був перерваний криком своєї внутрішньої доброти:
— Віктор Кузьміч, — неочікувано для самого себе випалив він, — я віжу, ви чєловєк спортівний, пріроду любіте, у нас тут угодья — гектаров тріста, с ондатрамі. Я мєста, людей знаю, могу подсобіть. Прієжжайтє — поохотітєсь!
Тато завжди радо відкликався на подібні пропозиції провести тиждень поза домом, ця ж, однак, мала присмак нового і невідомого, але завжди є для цього друзі, щоб цей страх помогти переступити.
— Боріс Борісич, — тато подав йому руку і включив довжелезну прощально-похвальну тираду, — мис женой нікогда не забудем всьо, што ви дєлаєтє для сина...
— Віктор Кузьміч, — скромно почервонівши, хотів було встрягнути між слів Боря.
— Нєт-нєт, ми всєгда будем вашимі должнікамі...
— Віктор Кузьміч...
— Ви чєловєк с большой букви...
— Ну, Віктор Кузьміч...
— Ви, Боріс Адамич, — тато вже почав легенько плутати прізвище і по батькові шефа, що явно вказувало на необхідність невдовзі закінчувати діалог.
— Віктор Кузьміч...
— Однім словом — просто спасібо. Ви — наш Ангєл-Хранітєль, — і тато, майже закінчивши оду Борісовичу, почав весь текст спочатку: — Ми с женой нікогда нє забудем всьо, што ви дєлаєтє для сина...
— Віктор Кузьміч, — Боря майже випхав тата в коридор, потряс йому руку і сказав: — Ну, тогда ждьом вас через трі нєдєлькі у сєбя. На ондатри. Їх там нєсмєтноє колічєство. Беріте друзей. Всєм хватіт. Щаслівєнько, — і захлопнув двері, одночасно перебираючи в умі, хто б з чергових медсестер міг йому зараз швиденько, без зайвих розмов, заграти на флейті легку мелодію на добраніч.
Тато поїхав додому наступного дня і всю дорогу думав про перспективу незаконного збагачення сім’ї за рахунок російського пушного болотного звіра. Сам він був необізнаний в цій сфері, але Олег Демкович — давній новоєврейський друг Кузьмича, був у цьому ділі професіоналом. Ціле село Демковича в передгір’ї Карпат давно і безбідно жило з цих щурів цілі віки. Вони шили шапки, куртки і всяку всячину, окрім хіба що шкарпеток і трусів, з цих мохнатих потвор. Крім такого легального, був не зовсім законний бік у цьому бізнесі, зв’язаний з капканами. Дядя Олег разом з напарником Любком достеменно знали, любили і постійно вдосконалювали це діло. Любко — жвавий, юморний яворівський хлопець, який привіз собі з Узбекистану жінку Міріам, адаптував її ім’я до місцевого менталітету — Мар’яна, про що в серцях завжди згадував:
— Ну всім Бог дав жінку, а мені — кинув!
Любко був в душі відвертим Остапом Бендером на ниві мисливського хазяйства. Вони вдвох з Олегом ходили на всьо, починаючи від тушканчика, закінчуючи ведмедями. Тому афера з калінінськими угіддями з мільйонами ондатр малювалася для них, як навчальна вилазка браконьєра-дилетанта. Середньої легкості і ризику дільце, а прогнозований прибуток вкидав у піт. В
