Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко

утоплю. — Рома не шукав особливих епітетів, чітко передаючи суть найближчого майбутнього, яке на всіх них чекало. В головах братків мухи поодиноких думок хаотично билися об внутрішні стінки черепа, бідака в лунці не знав, від чого плакати більше — від болі, від холоду чи від такого позорного кінця. Щодо його друганів, то ніхто з мафіозі не хотів тягнути на собі мокрий мішок гімна з поламаною ногою і до ранку пояснювати його баті-алкашу причини такого повернення сина додому.

— Тіхо, мимра, не мичі, бля, — Ромчик забув в пилу слово «мурена», з якого вийшла мимра, натиснув на його голову, і та зникла під водою, — ну, дауни, нах отсюда, на тот берег, откуда сбєжалісь, шакали, а ету хуйню я витяну і тут аставлю, — і щоб підтвердити свої світлі наміри, він за патли витягнув за голову по пояс над лункою бідну мокру Мимру з поламаною ногою і синіми губами. Мурена не кліпала очима, риби ж не кліпають, і браток моментально ввійшов в роль, тільки по його поведінці було видно, що він грає роль дохлої риби. Ромчик помітив це і влив трохи життя в його тіло, побивши його долонями по морді.

Народ, переглядуючись, почав відступати назад, ситуація була дуже кінематографічна, і ніхто з присутніх не знав сценарія виходу з неї в ролі Стівена Сігала.

— Ти, Гібон, — почувся голос з темноти, де стояла смарката мафія, адресований скоріше за все Ромі, — а гдє гарантії, что ти єго того, — невидимий голос зробив паузу для значимості сказаного, — ну нє того, ну... утопіш ккарочє, — він в кінці аж почав заїкатися від таких перспектив закінчення вечору.

— Уроди, валіте скарєє, я умру, бля, пака ви дабазарітєсь, — почувся голос на цей раз з лунки. Мурени, взагалі, не говорять, але це також не можна було назвати голосом, це був скоріше шип старої пластинки, або звук шептуна старого дідуся, віроломно випущений в автобусі.

— Во-во. Чєловєку ванная на пользу пашла. Сразу мислі умнєют, — Ромчик ще раз взяв Мимру за голову і зробив нею занир під лід.

— Ногі в рукі, мігам! — скомандував ще один голос з темноти, і всі послушною отарою з численними втратами погнали в бік палацу спорту, — а ти, Гібон, в город нє вихаді, дастанєм павсюду!

— Ти свойо гавно сначала с лункі достань, патом гавкать будеш, — Рома в чілєнтановській посмішці розтягнув свою пащеку, віднотував затихання перебігаючих річку копит, взяв за шиворот Мимру і витягнув його на лід.

— Ну, щасліво, підар. За тьолкамі надо бєгать ночью, а нє за мужикамі, — Ромчик зраділо хрюкнув і, підскакуючи, побіг в сторону госпіталя, до якого залишалося метрів триста.

Я, натомість, брутально вимотав свою команду бігунів. Я зі змагань пам’ятав прекрасно, що у випадку, коли суперник відривається від тебе і зникає з очей, охота його доганяти відпадає моментально, ти сходиш з траси і йдеш в ліс на малину. А коли він мотляє своєю задницьою протягом 7 кілометрів у тебе перед носом, тобі обов’язково захочеться, як любому нормальному мужчині, обігнати його і позбавити себе такого приниження — заглядати йому прямо в духовку, після чого на губах появиться біла піна, яка означає, що ти добігався. І так було з моїми суперниками. Вони почали відставати буквально пару секунд тому, і я вже спокійно міг собі дозволити старий тренерський прийом — повернутися і бігти спиною вперед, спостерігаючи за ними.

— Нє хєр сі було вийобував, — як казав колись один мій сільський знайомий своїй мамі і татові, коли ті програли в піраміді МММ всі свої гроші. Точно так само сказав би він і мені в цій ситуації: тільки я відчув азарт насолоди від перемоги, моя нога попадає в лунку позаду мене, слава Богу, не ламається, а просто по коліно занурюється в холодний противний рот зимової ріки.

— Папал, хахляра, — почув я засохлі голоси вмираючих нападаючих, які, підбадьорені побаченим, рвонули на мене з новими силами, ніби з’їли тарілку кокаїна.

Я витягнув ногу з води, але ця маленька вдача не додала мені швидкості. Накульгуючи на мокру і тяжку культю, я поскакав до берега, як заєць, який втікає від мисливця і хоче срати одночасно. Переді мною були комиші, що означало зручну близькість берега, але де за ними знаходиться госпіталь, я собі в цей момент уявляв слабо. Я забіг в комиші, розпихаючи дико їх руками, здихаючі доганяючі були з два метри за мною. Звук тріснутого бампера розірвав повітря, як штанину. Цікавість перемагає страх в такі моменти, і я оглянувся. Перший з трьох спортсменів з перекошеним від болю лицем, злапавши ротом в падінні комиш, летів мені під ноги. Два других почали підлітати, як повітряні змії — різко і неприродньо.

— Я же вам, бляді, гаваріл: нє уйдьотє — утоплю, а ви што, бляді, нє ушлі, іду топіть, — Рома голосом Лєвітана відчитував двох тих, якими жонглював: — Я, господа, готов завтра на слєдующій концерт ідті. Мєня, знаєте лі, завлєкла нєобичная довольно атмосфера нашего рандеву, і посєму, будете собіратса в слєдующій раз, не прємянітє позвать і мєня. Спасібо, молодиє люді, — пожав він нам руки, — і вам, прєдставітєлі общєства плохіх манер і спьортого воздуха, тоже мерсі, — з цими словами Ромчик переїхав ще разок дрином по одному з трьох тіл, дав під сраку другому своїм вже далеко не весільним мештом, а я, не маючи сили махати руками, хотів просто махнути хлопцям на прощання головою, а попав третьому в ніс.

Через паркан ми перелізли легко, як коти. Вовчик із Вітьою в гаражі володіли оперативними даними — чи черговий нас шукав вже, чи на хрен ми йому були потрібні. Побачивши нас в просвіті дверей, Вітя нахлобучив шапку-вушанку на очі і незмінним електронним вокалом закричав:

— Да вам піііііздєц, пацани, тут такой кіпіш, хавайся... — Він не вмів брехати і довго тримати інтригу, тому розплився в широченній простяцькій либі і тим же голосом з тією ж інтонацією прокричав наступне: — Да ви заєбалі уже, Рома, тєбє мама передачу прівєзла, а вас нєт і нєт, ми уже два часа самі жрьом.

Ромчика плечі почали підскакувати вверх, що означало самий мирний і комфортний на світі сміх, адресований своїм близьким друганам. Я ржав так само і ніяк не хотів повірити, що 15 хвилин тому