Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко

за яйка і тряс його сорок хвилин як хотів. Народ вив, плакав, гордо ричав — Ми ждьом перемен! А коли прозвучала фраза — Пожелай мне удачі в бою! — я зразу врубався, що це про нас. Тіпочки вирахували Рому, який був на голову вище всіх навколо, осатаніло розмахував своїми кеглями в ритм і, підспівуючи, щедро бризкав на людей слиною. Більше того — по наших пальтах вони зрозуміли, що ми з тієї ж самої «неформальної» тусовки, що і Рома, і вигрібати ми будем какашки з Ромчикових лакованих лодочок всі разом. Всі випадки, коли я слухався свою інтуїцію, вона рятувала мене. Я всі їх пам’ятаю навіть. І зараз вона мені кричала на вухо: «Валіть звідси! Вже!» Я не став перепитувати цю шановну даму, що вона мала на увазі, і під черговий приспів «Пожелай мнєєє удачі» рвонув Мордуховича за рукав, Паштєта за другий і потягнув у бік виходу, над яким світилися зелені вогники. Вся спортивна секція в цю ж секунду рушила за нами. До виходу ми добралися перші, дякуючи Ромі, який виконував роль комбайна, який молотив живих людей замість соломи. «Сектанти» були метрів десять за нами, комбайна свого в них не було, і вони тому явно приторможували. Одному довгому якось вдалося скоротити дистанцію, і він майже догнав нас на своїх тоненьких циркулях. Це була його фатальна помилка, бо він не врахував співвідношення своїх і Роминих параметрів, засліплений бажанням помсти. Рома забіг за кут, показуючи рукою, щоб ми продовжували свій тріумфальний біг в сторону ріки. Довгий Дишель вискочив секунду після і рвонув за нами з пробуксовкою, дякуючи якій на долю секунди він застряг на одній точці, в якій тут же хмарою смерті за його спиною виріс Рома Мордухович і зі всієї сили занурив копняком свою лаковану лодочку йому просто в саме шоколадне око. Дишель якось не по-людськи квакнув, здійснив сальто через голову і приземлився, щоб дістати феноменальну подачу, гідну Дієго Марадони, лівою лодочкою туди ж, в то саме сопло. Траєкторія польоту була не така граціозна, як попередня, і закінчилася попаданням його конячої голови просто в ліхтар, після чого він замерехтів, а власник кінського прикусу склався вдвоє на снігу. Рома, замість додати прискорення своєму тілу кентавра і доганяти нас, зробив контрольну зупинку біля Дишла, ретельно оглянув свої, вже не такі святкові лодочки, виявив на них мікротріщини від прямого попадання в дупло зі злими бджолами, посік своє лице збентеженими зморшками і сказав:

— Гніда, ти мнє туфлі своїм очком убіл, — і витер їх, зануривши в сніговий намет, набираючи трохи снігу в шкарпетки. В цей момент з дверей бічного виходу палацу спорту виплеснувся залишок банди скінхедів і, роздивляючись навколо незрячими від ненависті до всього інакшого, ніж вони звикли бачити, очима, без напрягу зауважили свого побратима, який злився зі стовпом в неприродній позі і творив скульптурний ансамбль «Пацик і Абажур».

— Вон оно! — крикнув один з перших і трохи зашвидко підбіг до Мордуховича, дістаючи відвертий удар «На Одессу» головою Роми, завбільшки з тепловоз. Нападаючий відразу вріс в землю, губи його моментально розпухли, і він став подібний на корову-вампіра, залишаючись стояти на колінах і не знаходячи пояснення свого плачівного стану.

Ми з Паштетом притормозили і намагалися віднайти в темноті то місце, де Рома втикнув свій рятівний жезл. Назад дорогу було віднайти набагато важче, бо другий берег світився дуже однаково вдалині, і де серед цих вогників був наш госпіталь — це було головне питання вечору. Паштет мружив очі, бігав по берегу взад-вперед і кляв себе:

— Лучше би я срал по дороге, чєм пєрдєл. Хоть би азімут оставіл...

— Ай, бля, — почулося метрів двадцять ззаду.

До Ромчика підбігли двоє пациків і вчепилися за шиворот пальта. Я не думаю, що йому стало важче бігти, просто він обернувся подивитися, чи нема нікого за ним на хвості, побачив два тіла, які теліпалися ззаду, і зупинився різко. Тіла впали. Два гігантські кулаки опустилися мішками з цементом їм на голови. Хлопці пукнули з безвиході і зробили вигляд, що померли, інакше мішки впали б на їхні черепки ще раз. Рома повірив їм, встав, а потім раптом передумав, не повірив і з розгону впав на них своєю масою горбатого кита, випускаючи на волю все, чим були набиті їх кишки, і в цю секунду ще один нещасний, не маючи можливості затормозити на льоді, під’їхав, не контролюючи траєкторію, ковзаючись на підошвах, просто впритул до його ніг. Дві ноги, як дві столітні карпатські сосни, зробили «ножички», підрізаючи і підкидаючи потерпілого в повітря, заставляючи його впасти на лід на всю площу своєї накачаної в якомусь підвалі спини. Звук був, як від падіння шафи на підлогу.

— Беге! — крякнув він і в темноті почав розгублено вишукувати кліпаючими від страху і шоку, виряченими, як в бульдога, очками постать московського брата Кінг Конга, в якого він чудом не врізався. Брат стояв рівно напроти того, звідки виглядав своє нещастя черговий браток. Якби Рома був левом, він би рикнув перед нападом, а так, побачивши перед собою стоячого на колінах, розвернутого спиною і дещо нахилившись вперед, майже на рачках, противника, він просто наступив на нього і побіг дальше. Можливо, через мільйони років археологи майбутніх цивілізацій знайдуть зліпок його перестрашеного розчавленого фейса на дні Каспійського моря і будуть будувати нові революційні гіпотези про еволюційний зв’язок людини і камбали. А Рома, здавалося, не помітив перешкоди, вдавивши його в лід своїми шлюбними лижами, і, неповоротко розмахуючи руками, поспішив за пелетоном, тобто за мною і Паштетом, які рваним темпом здійснювали свій перебіг через Волгу. Рваний він виходив за двох причин — прискорення і гальмування. Прискорення — бо було страшно, гальмування — бо цікаво ж, бля, не пропустити момент, як відбувається зустріч людини з циклопом. Наш циклоп-єврей Ромчик від бігу почервонів, як свіжозварений бурячок, його маса не додавала легкості пересування незграбному, але чомусь надзвичайно сильному тілу, і від ударів його каблуків об лід розліталися міліарди осколків, як на херовому салюті на День Міста. Не красиво — уверх і вбік, а якось побутово дуже, як з-під колеса машини болото — у всі сторони, ще й несмачно чвакаючи під ногами. Як він не провалювався — знає один Господь, але я обіцяв не допитуватися його про це. На лід почала вивалювати, напевно, вся аудиторія палацу спорту. Деякі сподвижники і однодумці