Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко
Паштет сидів на сцені з голим торсом і качав біцуху двома кріслами, прив’язаними до протилежних країв патика, на якому ще недавно висів радянський прапор.
— Падшиє женщіни пригласілі в гості. Собіраюсь удівіть хорошей формой, — пояснив він мені коротко суть епізоду, невільним свідком якого я став.
— Когда?
— Через полчаса. Я прінял правільниє хімікати, мишца растьот мгновєнно, но нєнадолго. Надо будєт уложитса за часік, штоб не расстроілісь прінцесси.
— А...
— Тєбя не возьму — оні строго по качкам, а хімікати закончілісь, ізвіні, монсіньйор, пойду прєдаватся мукам любві одін, сорі.
— Чувак, та пофіг тьоткі, Кіно прієжжаєт, — я на своїй хвилі намагався пробити броню, за якою в голові Паштєта тестостерон з нормального молодого мужчини на моїх очах ліпив сексуального збоченця.
— Лучше би мультікі. У мєня кіно каждий день, прічом раз в двє нєдєлі повтор. Такоє впєчатлєніє, што все еті сценарії я ім напісал. Я всьо наізусть знаю, — не перестаючи піднімати штангу з двох крісел, Паштет почав цитувати діалог білогвардійця і головного героя з фільму «Комуніст». Я залишив його за цим медитативним процесом і побіг шукати когось ближчого, ніж Палич, до сфери музики і слова. Я ввалився в неврологію, і Спіца, як на зло, побачила в мене під пахою ті історії хвороб, які давно мали бути не тут.
— Андрей, ну развє можно тебе довєрять сєрйозниє вєщі? — Вираз на її обличчі можна було порівняти з виразом вусатої трьохрічної дівчинки, яку попросили перегнати з Москви у В’єтнам фуру з кокаїном.
— Сєрйозниє вєщі будут імєть мєсто 12 дєкабря, — якось за дуже урочисто заявив я, заставивши куточки її рота опуститися, а вуса на куточках — здибитися. Спіца не бачила особливих перспектив у продовженні діалогу зі мною, тим більше що Вітя Колокольчіков вже чотири місяці не числився у списку «хворих на голову» нашого відділення, після того як його на одній з дач застукали зовсім неодягненим з такою ж неодягненою дамою, яка була безпосередньо законною супругою власника дачі. Так як у неодягненої дами в момент долучення до їх з Вітьою інтимної бесіди її чоловіка був зайнятий ротовий отвір, а враховуючи ще один нюанс цього глибоко особистого моменту, за якого герої нашої трагікомедії довго і залюбки спілкувалися у позі номер 69, Вітін рот також не в стані був відповісти господару на поставлене запитання, за причини занятості язикового м’язу, скажем, не зовсім за призначенням. Господарем дачі виявився військовий прокурор полковник Анісімов, який віддавався військовій службі на двісті процентів, що активно і часто компенсувала перед законами природи його ЖОНА, її прокурор виганяти не збирався, відповіді ні її, ні Вітіної він почути не міг з ряду викладених вище причин, тому в легкій ультимативній формі він поставив це питання ББ, щоб Колокольчіков непомітно змінив місце своєї дислокації з ліжка його жінки на нари в своїй, або ще краще — не своїй, а ще краще — не у військовій частині. Колокольчіка разом з його шарами і бомбонами здуло настільки швидко, що всі жителі «Дому Нервових Джентльменів» зробили висновок — проігнорувавши скромну просьбу Анісімова, замість Віті так само стрімко здуло би Борю, і мудрий єврейський інстинкт ББ написав Колокольчікову в виписці — «Невротічєскій сіндром с псіхосоматічєскімі реакциямі», після чого Вітю з його частини все-таки перевели не в його частину, а далі літописці цієї буремної доби гублять його слід в лабіринтах історій.
Повернемося до Спіци, яку ми покинули посеред коридора з її вусами і опущеними куточками злого дитячого рота. Вона важко переживала депресію, роздягаючи все нових і нових аполлонів в надії знову побачити цей незабутній Вітін маятник між ногами, який у своїй величі міг поступитися хіба що такому ж механізму в Ісакіївському соборі в Петербурзі. Але — дзуськи! Колокольчіков, видать, був унікальним, і маятник його був також унікальним. Ну, раз був, то був. Нема вже, дихайте легше, хлопці. Конкуренцію злили. Ковтнувши літру слини, яка набігла Спіці в рот під час нахлинувших її еротичних фантазій, вона, трясучи щоками, як хом’як, і булками, як Дженіфер Лопез, поспішила закінчити акт нашої п’єси за дверима ординаторської.
Я забіг в палату, де жив Мордухович і ще п’ять зашуганих його нічними звуками людей з вельми розхитаною від цього психікою. Всі вони, враховуючи світлу пору доби, спали сном вбитих Кутузовим під Москвою французів. Скоро мала бути вечеря, а після неї рівно через сім хвилин Пан Роман секундою впадав в летаргічний сон, який обов’язково супроводжували клекотання і булькотіння з рота і носа, що були в стані розбудити фараона Хеопса, заставити його розмотатися зі своїх бинтів і вибігти в трусах з піраміди, щоб крикнути:
— Ромчик, май совість, дай поспати!
Мордухович валявся на ліжку — животом на матрасі, ногами на підлозі, головою на тумбочці, а нижньою щелепою на подушці, яку вона щедро зрошувала слиною, що постійно витікала і робила її подібною на мочалку. Очі викотилися на мокру тканину і катулялися по ній, незалежно одне від одного, як дві фігуристки-істерички, глипаючи одним у свій бік, а другим в інший, як слимак, без жодного бажання побачити щось перед собою. Я поскакав спочатку перед одним оком, потім перед другим, помахав рукою знову перед одним, потім знов помахав перед другим, але вони не кліпали і не реагували на мої спроби привернути до себе увагу.
— Я сплю, — пояснив цю неувагу до моєї персони Рома Мордухович, і порція слини, об’ємом з середнього розміру каструльку, знову вилилася на подушку-мочалку.
— Я віжу, но єсть прічіна проснутса, — попробував я включити інакші способи заінтригувати відмерлу свідомість друга.
— Пробуй, удівляй, — його очі так само випукло дивилися кожен в свою, протилежну, сторону, і закрадалася думка, що Ромині предки, можливо, були чимось середнім між слимаком і кальмаром.
— Группа КИНО, сер. Послєзавтра во дворце спорта. Ферштейн?
Одне око Роми закліпало, поки друге все ще не подавало жодних проявів життя.
— Продолжайтє, — величезний рот внука Челентано і, можливо, самки тюленя розтягнувся в посмішці, в якій можна було б сховати утюг.
— Ми завтра валім в льогкій самоход, по льду через рєку, мінут 15 бистрого ходу. Виходім в сємь, пріходім — как раз, вся мач-мала начінаєтса всєгда с опозданієм, в дєвять вибєгаєм назад і красівєнько в полдєсятого дома. На два с
