Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко
— Нє умєют ані віно дєлать, наш-то портвейнушка со стакана ужо за душу бєрьот, а єнтот вот кампотік ну савсєм смєшной. Моя такоє пойло со слів сушоних варіт. Обманочка для народу, ну іх нах, французов-то. Какоє віно — такіє і людішкі без вкусу, — Сємьонич векнув коньом і, погладжуючи свій живіт, навприсядки побіг в бік туалету.
— От пойло нєнашенскоє, нє успєл на грудь взять, так ужо на кішку давіт, — з коридору закінчив він думку і закрився на гачок в офісі, видно відправляючи незадоволені факси на винзавод в долину Луари.
— Мужикі, — почув я голос Мордуховича і черговий раз, через пітьму змішаних нектарів, зауважив, що нижня щелепа Роми дико нагадує верхню щелепу Адріано Челентано.
— Мужикі, я говорю реальниє вєщі. Срать — ето как скульптуру лєпіть, процес творческій. — Рома відкопилив свою гігантську губу, захоплений своєю промовою, що остання від гордості майже не приймала участі у процесі словоутворення і просто пафосно висіла.
— На скорую руку — одна размазня виходіт, нада сконцентріроватса, собрать в пучок всю свою енергію, напрячса, а уж потом начінать лєпіть, — закінчив він свою оду і залив собі всередину ще один гранчак вина, аж волосся на грудях затремтіло.
— Я вона помню, — підхопив благодатну тему Вітьок електронним голосом, — в общаге прідомкратіло мєня, я напрісядкі в парашу бабскую, в мужскую нє добєжал би, заскакую в кабінку, а в сосєднєй тьолочка тужитса, стонєт і пєрдіт, как олень ранений, йопта, да я і забил — чьо я прібєжал туда. Всьо пєрєхотєл сразу, нах.
— Я тож, помню по молодості — с пєрєбуху срать-то сєл за дом, — Сємьонич вернувся з туалету з виразом обличчя людини, якій подарували землю в Конча-Заспі, і вирішив підтримати благодатну тему, в якій він сам почувався експертом. — В головє мутіт, шатаєт мєня всєго, а колбаса-то нє лєзєт, шельма. Я воздуху набрал, глаза закрил і аж стонать начал, так мучілся, тужась. Потом пятна тьомниє пошлі, я кружить в воздухє начал, как снєжинка, йоптіть, лєтал, а потом оказалось — сознаніє потєрял, да і в польоте в штани, оказалось, наложил, баба моя в протівогазє стірала.
Остання історія викликала шквал високоінтелектуальних і вишуканих в літературному плані діалогів. Кожен згадував, а скоріше, придумував на ходу історії з власного досвіду, обов’язково пов’язані з гімном або його похідними елементами, і тривало це все до години четвертої над ранком, коли храп Сємьонича, який заміняв нам лаунж-музику в кімнаті релаксу, розривав електронний крик внутрішнього голосу Вітіної Совісті:
— Бля, ідіте в жопу все, мне за шефом єхать через два часа, а я с вамі, прідуркамі, сіжу. Ви, нєбось, на губу-то со мной нє пойдьотє? — пискляво, не то питаючи, не то стверджуючи, Вітя пробував попасти у дверний отвір, на ходу натягуючи фуфайку лівим рукавом на праву руку. Вовчик в цей момент перебував зазвичай у фазі німого мудреця, який спостерігав за всім, але не опускався до коментарів таких примітивних для його філософського розуму подій. Він би з радістю шось гавкнув у відповідь Вітьку, але боявся, що може ригонути собі на груди або видати ряд нічого не означаючих мичачих звуків, які можуть нищівно відобразитися на його майбутньому іміджі в колективі. Ромчик просто спав, спав навіть тоді, коли ми верталися в неврологію, спав на ходу. Його культова щелепа плелася за ним, як стара дворняжка, доказуючи світу можливість існування окремих органів окремо від організму. А я йшов, заплітаючи ноги від алкоголю, а скоріше від щастя, що таким чудесним чином Боженько вирвав мене з лап примітивного радянського військового дракона і послав на цей острів добрих молодців, русалок і німф, щоб вчитися на ангела.
XI. Трактор в болоті і два вертольоти
иття неврологічного відділення при погляді збоку було подібне на життя редакції периферійної газети: всі роблять вигляд, що щось роблять, а по факту — повний хаос і анархія. Хоча всі чітко знали, кому можна на плечі харкати, а кому не варто. Ітак, ієрархія нашого царства виглядала так:
1. Голова, розум, начальник, мутіла — Борис Борисович Адамов, який роздавав накази, які в свою чергу дуже часто були проігноровані.
2. Спіца — по факту номер два, але дякуючи нещасному виразу свого вусатого і дитячого обличчя, накази давала рідко, але і так, щоб їх ніхто не чув.
3. Зося, Нікіфоровна і ряд молоденьких медсестер, які постійно мінялися в залежності від вибухів Боріного лібідо, — мали право кричати, робити шорох і уколи, припахувати косоглазих виносити сміття і підмітати бички біля курилки.
4. Я — якому мали право давати накази всі вищеперечислені члени нашої спілки, і їх виконанню додавало незабутнього шарму життя без погонів, що дуже цінується в армії: ходіння по території госпіталя в джинсах, білому халаті, з папочкою історій хвороб під пахою — абсолютно не в’яжеться з безмозглим тупанням кирзаками по плацу.
5. Жанна Броцман, єдина людина, якою міг командувати я, але ніколи цього не робив, уникаючи травм своїх нюхальних і дихальних органів.
6. Весь перекособочений псевдохворобами і способом життя, екіпаж нашого «корабля» ділився на офіцерів, якими ніхто командувати не міг, але і вони в свою чергу могли віддавати накази виключно в умі, і солдатики, за кожним з яких були чітко закріплені свої чіткі функції, невиконання яких безповоротньо приводило винуватця до моментальної виписки, тобто — іншими словами — вигнання з нашого судна. Організм неврології існував на диво чітко і злагоджено — нікому і в голову не приходила ідіотична думка — поламати цю ідилію, яка будувалася Борьою віками — починаючи ще з часів інквізиції в Калінінській області.
Від часу до часу у відділення попадали потрібні ББ люди, яких він приймав в якості нібито хворих на папері, а по факту просто робив їм санаторно-амбулаторний відпочинок з елементами допомоги на ниві дачного господарства. Мішин Андрєй Андрєіч був дивною для мене тіньовою фігурою в авіаційному середовищі Калініна, але для ББ він однозначно був чарівником, який в стані був порішати йому різні багаточисленні негаразди, котрі в Борісовича накопичувалися, як носії гонореї в Броніславовича поверхом вище.
Мішин попадав до нас у відділення раз на місяць, його лікування виглядало стандартно — дві таблетки аміналона на тиждень і дві
