Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко

уборка кухні за час до прійома пі-щі. — Її голос все більше нагадував звук людини, якій в дупу пхали цукровий буряк. Вона робила акценти на тих складах в словах, де вони були абсолютно не потрібні, чим підкреслювала важливість сказаного, і, як стара беззуба гюрза, пробувала нагнати страху на свою нову жертву. Зося прекрасно розуміла, що з появою Жанни в нашому дурдомі не знайдеться ні одного йолопа, якого б зацікавила її пом’ята скрипуча шуфляда. І тому вона пробувала використати останній шанс і пропалити дівчині дірку в плечах своїми жирно обведеними чорним фломастером очима. Чуда не відбулося, і Жанна Броцман сховалася за дверима битовки без латки на спині, а вся наша команда з полегшенням розійшлася по палатах з руками в кишенях, які продовжували фантазувати, перебираючи два тенісні шарики в тугому мішечку. В коридор вибіг Боря, явно окрилений появою нового об’єкту для дослідження своїм шкіряним буром, і видав мені гордо:

— Должна била в терапію попасть, в послєдній момент у Євтюхіна виуділ. Год у нас будєт. Стажировацца. А фамілія-то какая, Андрюш, — БРОЦМАН. Ето ж прізваніє какоє-то, а не фамілія. Буковку первую помєнять і вобщє сказочно: ВРОЦМАН... — Вот ето нєдєлька началась, — і одягнувши на лице свою фірмову посмішку а-ля «Та Ну Вас Всіх На Хер» і якось бочком, як краб по пляжі, зник з папкою паперів під пахою в тумані листопада.

Рома Мордухович був останнім, хто залишився тупити в коридорі після дефіле молодої дами. Так як рот в нього був відкритий завжди — неможливо було зорієнтуватися, чи супроводжувався шок після останньої події його черговим відкриттям. Рома якось ображено дивився на мусорне відро в кутку, ніби вбачав у ньому причину неможливості інтимного зв’язку між своїм циклопічним гігантським тілом і аж занадто вже маленькою санітарочкою. Видно було потуги, в яких він малював криваві картини сексуальної взаємодії сніжної людини і хом’яка. Я не став заважати йому і пішов знайомитися з новоприбулою, взявши на допомогу Паштєта, котрий в свою чергу також демонстрував своїм відкритим ротом неабиякі його можливості. Ми постукали в двері битовки і краєм ока зауважили Зосю, яка виглянула з процедурної, зазираючи в коридор і одночасно роблячи укол якомусь нещасному.

— Каму там чєшєтса уже, — старим трамваєм проскрипіла вона, а з-за її спини чути було стогін пораненого.

— Да, — почули ми на контрасті ангельські дві букви з-за дверей битовки і глянули на них, ніби ці двері вели в РАЙ!

— Жанночка, можна? — надаючи своїм голосам максимального врівноваження, запитали ми.

— Я гаварю, каму там зачесалось уже, Павлов, — трохкотів позаду нас заржавілий робот. Мене Зося не згадувала у докорах, бо я частенько прикривав її шуфляду перед ББ і наші відносини, завдяки бартеру, були в постійній, хоч і нервовій залежності.

— Мінутку, — сказав Ангел з-за дверей, і вони відкрилися. Запах хлорки їдко вдарив нас долонею по морді, старі шмати, якими мили підлогу, висіли на батареях і робили вигляд, що вони — сушена камбала, але запах їх віроломно видавав, виїдаючи шкіру і очі.

— Входітє, рєбята. — Ми заціпеніло слідкували за кожним рухом її губ, котрі вимовляли слова так філігранно, ніби малювали їх в повітрі.

Ми з друганом спробували ввійти вдвох відразу і на секунду застигли в позі «пузо-в-пузо» в просвіті дверей, потім ввалилися всередину і почали представлятися дамі:

— Андрєй, Сєргєй! — і протягнули руки. Жанна теж протягнула свою котячу лапку в наш бік, яку відразу вхопив Паштет і по лікоть запхав собі в рот, цілуючи її. Він облизав всю руку від лопатки до кінчиків пальців, не залишаючи мені нічого більше, як облизати їй ногу для оригінальності. В цей момент двері битовки зі свистом відкрилися, і на мітлі влетіла розтріпана Зося з правою рукою в крові чергової своєї жертви.

— Тааааак, — це слово вона завжди використовувала, коли не могла з ходу сформулювати чітке речення з конкретним змістом. — Таааак, рєбяткі, виходім вон. Жан-ночкє по-pa рабо-тать. — Завислива стара ропуха махом спустила в унітаз наші світлі сподівання і розпиляла маленьку санітарочку бензопилою свого ядовито-вульгарного погляду.

Я не любив прирікатися з Зосею, це було все одно, що сваритися з телевізором. Вона ніколи не слухала опонента і травила свою нудятину до тих пір, поки він в паніці не обливав себе бензином, підпалював і згорав в муках або подумки пхав їй нутрію в ротяку, щоб хоч чимось його на деякий час прикрити. Тому ми поспішно в зворотньому напрямі зробили свій фірмовий прохід в двері у стилі «пузо-в-пузо» і почалапали коридором, а Зося почала тягучий статевий акт з непідготовленими вухами Жанни. Її атональні промови почали танути в шумі нашого відділення, а ми вийшли надвір, ковтнути осіннього повітрячка. Воно було подібним на лимонад Тархун, його можна було пити великими ковтками, і тягучий солодкий післясмак залишався десь у точці переходу носоглотки в головну дихальну трубку. Посмакувавши пару хвиль, Паштет видав на-гора рецензію нашого знайомства:

— Чувішка — прєлєсть, только рукі падванівают.

— В смисле? Лізнул не туда? — з завистю спитав я, бо сам був готовий обглодати це казкове тіло, незважаючи на смак і запах.

— Хлорка, Сер! Она перед намі тряпкі стірала, ручкі і провонялісь.

— Хлорка не гавно, Серий! — пробував заспокоїти товариша я.

— Да, хлорка не гавно, а жаль! — кандидат біологічних наук задумливо кивнув головою і прицмокнув язиком.

Як показало майбутнє — цей запах був не від хлорки. Жанна належала до певної категорії людей, які виділяють в атмосферу пікантні і дуже екстремальні запахи, навіть мінімально нервуючись. Екстремальні тому, що кінь в порівнянні з нею пахнув едельвейсом з альпійських лугів. М’ягко кажучи, Жанна ШТИНЯЛА. Штиняла, як маленький обісраний скунс, який від страху пообсикав разом зі своїми жертвами і себе, небогу. Таке мініатюрне, неймовірно ніжне створіння, але з ароматом хлорки і ацетона. Парадокс. Тоді не один з нас вдумався в стару карпатсько-монгольську мудрість: не чіпай гімно — не буде смердіти. Вже через десять хвилин після початку своєї кар’єри в неврології, залишаючи за собою убивчий шлейф свого власного аромату і дешевих парфумів «Красная Москва», які, на диво, якісно його підсилювали, Жанночка отримала свій перший творчий псевдонім: Міс-Гімно 1988. Не дивлячись на свої скромні вади, молоденька практикантка була зовсім не проти зав’язувати нові знайомства, чим активно і займалася в робочий час. Розмазуючи шматою бруд