Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко

в стіну і впала на землю з розгубленим і ображеним виразом обличчя. Такий самий вираз обличчя застиг і на Жанкиному ляльковому фейсі, коли вона перевела очі від ворони на місце, де секунду тому стояв мікроатлет, а зараз його заміняв цинковий тазік з жирним надписом «Хлорка Душ». Дівчина з виглядом людини, в якої бомжі щойно з дому винесли меблі, визирнула в коридор і побачила два херсонські кавуни, які зі швидкістю поршнів в двигуні, артистично пережовуючи труси, дременули у свою палату, де запах шкарпеток шести чуваків видавався цілющим повітрям джунглів Амазонки порівняно з букетом, який так агресивно розбризкували навколо секреторні залози єврейської Міс-Какашки. Ромчик сховав свою груду м’яса під одіялом на ліжку узбека Аслама, який відреагував на цей випад цитатою з його рідного епосу:

— Мамат хунем, плят, саєпаль, нахм, шайтан-ака, бусурр-ман-плят! — він з виглядом маленької дворняжки з характером кровожадного лева злісно кидав на Рому зловіщі вогники своїх мусульманських очей. Рома ніяк не відреагував, його цікавило в даний момент тільки одне — щоб Жанка пропала без вісті за невідомих обставин і у любий можливий спосіб — починаючи від прямого влучання метеорита в битовку до з’їдження її заживо узбеками — тільки б не відчути на собі ще раз катастрофічний запах єврейської похоті.

— Прікінь, ана чєм больше хочєт — тєм больше ваняєт, — сльозливо ділився він набутим досвідом із Пашою Донкіним, єфрейтором з підмосковного Подольска, який виглядав, як телеграфний стовп з обрізаними проводами у халаті: худюча особа з дротяним волоссям, яке стирчало в різні боки, ніби в його голову щойно попав снаряд.

— Дааааа, странная штука — любовь, — сказав, не відкриваючи рота, Павло і почесав щось рукою в кишені піжамних штанів.

Жанка закрила двері битовки, взяла пачку сигарет і, не заглядаючи у Ромину палату, маленькими крочками протюкала по коридору надвір. Шлейф хлорки і мертвих тюленів гнило просквозив услід за нею, так що навіть нечутлива до запахів древня Нікіфоровна, поморщивши ніс, сказала:

— Апять миши дохнут, тьфу ти ну ти, ей, Азлабай, іль ти пукнул, вонючая душа нєруская, — закосила вона оком на Аслама так грізно, що око довго не могло стати на місце і ще деякий час нервово теліпалося разом зі щокою.

Жанка курила з високо піднятою головою, ця захисна її реакція, як не дивно, спрацьовувала на представників нижчого інтелектуального ешелону. Представник же елітної команди, професор грибів і бакалавр западла — Паштет, спостерігаючи за нею у вікно, резюмував:

— Нада будєт попробовать нос отключіть і занятса сбліженієм, — видно було, як він перебирав у голові всі можливі способи наглухо відключити свої нюхові рецептори, щоб не пасти жертвою її хімічної зброї при можливому у найближчому майбутньому контакті. Він не думав про нього зараз, дивлячись повз неї на кота, який розтягував на піску сердельку, яка плавно випала з рота Гаврілича разом з його вставною щелепою. Котяра не знала, чому віддати більшу перевагу — сердельці чи штучним зубам, і чудернацько кидалася з боку в бік від одного до іншого, чим вводила Паштєта в невимовний екстаз. Жанка докурила і пішла на робоче місце, після чого курилка моментально наповнилася життям, в ній загуділи люди і, попльовуючи на асфальт і один одному на тапочки, жваво обговорювали появу нової зірки в Нашому Домі.

Приготування Паштєта до стиковки двох орбітальних станцій тривало з тиждень, він пропадав у своїй коморці в клубі, їв всяку дрянь з давно минулим терміном придатності. Довгі, тягучі години він проводив на білому овальному троні, видаючи своїм соплом звуки пекла і обдумуючи, як би ще загартувати власний організм від Жанкиних нежданчиків. Ми в той же час в гаражі пили черговий нектар, великодушно представлений нашій ватазі батьками Роми Мордуховича. Вітя з посинілим кінчиком гострого носу стояв на табуретці і електронним голосом кричав в пустоту:

— Да нє вєрю я, нє вєрю! Ти, Рома, нармальний мужик, бухло носіш, старушка у тя начальнік, но, бля, штоби красівую тьолочку із-за запаха нє хотєть, нє вєрю.

Вовчик підняв на Вітю одне око, кліпнув ним добродушно, як коровка, і резюмував, згортаючи рот у трубочку:

— Ти, Вітьок, прівик в Ровєньках страшилок єбать, так поетому тєбє каво покрасівше дай, так ти єйо хоть сгнівшую долбіть будеш.

— Ти за собой смотрі, пінгвін, — роблячи акцент на «О», по-воронєжскі відгавкався Вітя і залпом закинув в себе новий стаканчик, після чого смачненько відригнув в сторону Володі, і в гаражі з ентузіазмом запахло часничком.

— Та, хулі, я тваю паслєднюю как вспомню, у мєня ладошкі патєют. — Вовчик, пережовуючи мамину котлетку, не здавався, і на буквах «Ю» в нього постійно пробували випасти з рота її кусочки, які він підпихав назад засмальцьованим пальцем.

— Пашол в жопу, онаніст хрєнов. — Вітя ображено випив, що залишилося в гранчаку Сємьонича, який замешкався, граючись із котом. Сємьонич зрозумів свій промах, тицнув котяру прямо в рожевеньку мішень під хвостом своїм потертим черевиком і плюнув йому на спину.

— Да, курва, — його короткий спіч не мав чіткого призначення. Він окинув периметр зацікавленим поглядом, ще раз чвиркнув слюною на кота і потягнувся за закоркованою пляшкою французького «Бордо», назву якого для полегшення вимови ми трансформували просто в «Бардак», бо кількість букв у слові Bourdeaux, які не вимовляються, зводили Вітю з розуму кожен раз, як він пробував відтворити їх всіх. Сємьонич затиснув пляшку між ногами, витягнув з кишені фуфайки викрутку розміром зі шпагу мушкетера і завзято почав продавлювати нею корок всередину, ризикуючи в разі невдачі пробити собі наскрізь ногу або нанизати собі на викрутку яйце.

— Ку-у-рва, — помогав він собі оптимістичними словосполученнями і остервеніло нападав на француза черговий раз. Викрутка провалилася всередину, а взамін щедро обдала небриту харю калінінського мушкетера порцією червоного сухого шмурдячка з долини річки Луари, про яку Сємьонич, слава Богу, не мав поняття.

— От тє бардак хрєнов... Плюйотса. Наш-то портвейн лаааас-ково так аткриваєтса, душа радуєтся, а ета херня буржуйская — вона — всю рожу раскрасіла, — облизуючи свої хащі, підмітив починаючий сомельє. Потім розкрутив пляшечку, як він зазвичай робив з водкою, і вставив її собі мало не в шлунок.

— Куурвабльбльбль, — слова його потонули в бульканні затікаючої рідини в горло. Мене ще тоді, навіть через призму помутнілої уяви потрясло вміння Сємьонича видавати членороздільні звуки під час пиття.

Старожил гаража вийняв пусту плящинку зі свого жерла,