Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко
— Тащі нашатирь, бистра, і адреналін, — в голосі ББ було більше паніки, ніж у всіх жителів Риму під час епідемії тифу.
Я приніс все в секунду, і тут зайшла Люда:
— Боря, всьо хорошо?
— Да, Людік, Марішку начмєд позвал, а я прікорнул нємного і нє услишал таймер.
Боря дув дідові в рот і робив штучний масаж серця, я підніс нашатир йому під ніс і краєм ока побачив Марішкині трухани, рожевенького смачнючого кольору, повні життя і фантазії, які зачепилися за носок лівого Боріного мешта. Я кинув баночку на підлогу, опустився на коліно, і підняв це ажурне творіння, нюхнувши по дорозі, засунув собі в кишеню. Про себе відмітив — ДА! ОНО! Дідо почав квакати, Люда не встигла ще впасти в обморок, труси перестали бути слідами злочину. Дідо-Мурло поводив білками, подивився на Борю, на мене, на Люду захрипів:
— Я вас под суд, я... — Боря знову почав робити йому штучне дихання рот-в-рот.
— Андрюша, Люда, ідіте ко мне, я щас... — продовжував насилувати воскресшого ББ.
— Боже, он же умний мужик, чуть не угробіл старіка, ну как можна так? — Люда йшла по тротуару, даючи дорогу грузину в білих носочках, який тарабанив вечерю в відділення у двох відрах з надписами — Первоє і Второє. Ми підійшли до неврології, Нефьодов, слава Богу, ходив за Ніною Нікіфоровною і збирав на собі її прокльони:
— Нєфьод, собачій рот, рукі-то із жопи, чьот ух, нєдатьопа, — булькала старим паровозом НН, а я, не вникаючи в подробиці їхніх відносин, завів Люду в кабінет чоловіка і пішов робити їй чай.
А самого так і тягнуло на арену, де завершався наш тріллер. Через 7 хвилин чайник закипів, і в кабінет разом із запахом нашатиря забіг ББ. Посмішка Цезаря світилася окулярами на нас:
— Отдєлался льогкім іспугом, обосрался, со страху і в обморок упал, што я нє открил после звонка, оно і лучше — меньше кіслороду пашло, — криво посміхнувся він.
— Я ему двадцять рублєй сунул, хватіт гаварю, штоб штани постірать, ги-ги, — поправив на носі окуляри ББ.
— Отправлю етава амбала, Колокольчікова, к нєму на дачу — пускай гавно на картошку патрусіт. — Боря єхидно заржав, я бачив по ньому, що він засвітив тільки вершок айсберга секретів, чим ще обросла ця історія — нам не взнати ніколи.
— Ну, он молчать-то хоть будєт? — перестрашено спитала Люда.
— Он за еті деньгі нам пєть по утрам будєт под балконом, жлоб, — Боря відкрив шафку з невідкладними ліками, налив всім коньячку і вивів мене в коридор:
— Труси Марішкіни отдай, єйо там етот, ги-ги, бульдог уже ждьот, — він запхав собі самий сокровенний винахід людського умислу в кишеню своїх воєнних галіфе і підсвистуючи побіг в бік безтрусої подружки. Потім вернувся, допив з Людою коньяк і довго не виходив з нею зі свого Амурного Офіса. А я ще на один день був ближче до дому.
VIII. Ноїв Ковчег
ісля мого стислого оповідання у вас може скластися досить однобоке враження на рахунок нашого госпітального існування. Ви праві абсолютно. Ми втілювали в життя фантазії всіх бійців Радянської армії по причині того, що були на крок ближче до свободи, ніж вони, на ковток більше свіжого повітря ми мали кожного дня. І тому всі мріяли, а ми в поті чола все це мусіли зафіксувти в історії. Я пам’ятаю, як не міг сформулювати лист додому, в якому інформував мамцю і татка про то, що я в госпіталі. Уявіть собі, що ваше чадо пише з армії: Ма, всьо норм. Я в лікарні... І тому, оберігаючи ніжно тендітну психіку своїх батьків, крихку, як цнота Марії Стюарт, я вибрав спосіб лояльніший — я написав, що я у воєнному санаторії. Мама приїхала через 33 години...
Четверта ранку, вокзал міста Калінін кишить народом у фуфайках і з рюкзаками. «Видно, поки я їхала, москалі почали війну», — подумала мама, спостерігаючи за тисячами сірих людей, атакуючих електрички. Вони організованими масами нападали на поїзди, зупиняли їх, перевертали, ставили на рейки і їхали далі. А їхали вони на «дачькі». В руских людей поняття дачі зовсім відмінне від нашого. По-перше, дача знаходиться за 250 км від місця замешкання самого дачника і дорога в два боки може зайняти у вас півжиття. Приїхав з дачі — а тут внуки вже підростають. І тому всі вони, як в останній раз, в куфайках, з потертими рюкзаками, як на війну покидали рідні домівки. А чувіха в касі так само мала власний погляд на толеранцію людських відносин і тому на питання — а гдє у вас гостініца? — сказала просто і лаконічно — нє знаю, і опустила перед мамою шторку свого маленького провінційного театрику. А через чотири години спання на холодному пластмасовому кріслі вокзалу — готель виліз з тумана, як йожик в мультіку, тільки виявилося, що там нема місць. Тоді чомусь ніколи не було місць в готелях. Видно, тому, що в Союзі не було сексу вдома. Зато в готелях точно він був. Але місця знайшлися, коли мама пригостила на рецепції чувіху солодким пирогом, який сама пекла, чим викликала масовий оргазм серед готельних бабів, який супроводжувався жахливим криком щастя їх же самих:
— Людка, бягі сюда, тут таааакой растєгай прівєзліі, тааааакая випєчка, ти сє ща руку сажрьош! — варто було дожити до таких рецензій на свою працю.
Мама шукала мене недовго. Бабка на КПП посвятила її в ході ранкової співбесіди у всі наші кулуарні секрети — куди і до кого приходять дівчатка, що і за скільки приносять в бідончиках офіцерам і т. д. А коли через 5 хвилин вона побачила мене в джинсах і в білому халаті — зрозуміла: я в санаторії.
Вітя і Володя, два мої кенти-воділи, дуже бурно переживали за свободу відданого їм богом куска планети, на якому вони так і не відчули до дємбєля, що вони в армії. Моя поява на цьому острові щастя не викликала в них ентузіастичних поривів дружелюбності і братерства, але за тиждень ми з Вовчиком вже крутили бабінник в Боріному секс-шопі і записували наш перший і останній акустичний альбом на псячій англійській мові. Псячій, бо хіба собаки могли подумати, що то англійська, жителі ж Британських
