Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко

качав біцуху, закинувши всі свої таланти в рюкзак разом з консервами і НЗ на випадок тривоги. Училище було в Ленінграді, і Джек часто писав мені, що ходив на концерти, про які ми в своїй західноукраїнській сраці могли тільки мріяти в ті часи. Мій госпіталь знаходився на відстані всього 535 км від його училища, і враховуючи специфіку тодішнього нашого соціального статусу, подолати їх було нереально. І тому я мовчки точив слюну і сумно перечитував багаті на означення і піднесені фрази Джекові репортажі з концертів моїх мрій. Власне, з таким самим видом, голосно ковтаючи слюну, я відкривав чергове послання Джека з північного міста на Неві, яке я тихо ненавидів за його недосяжну для мене концертну афішу. Півтора листочка в клітинку про чорно-білі курсантські будні закінчувалися майже випадковою фразою, яка була дописана наспіх: «До речі, через три тижні Lady Pank в Ленінграді...» В цю секунду я єдиний раз в житті відчув, як працює епідуральна анестезія. Ноги і решта тіла аж по пояс разом з дупою і баламбоном перейшли у власність до святого духа, перестали мене тримати і слухатися, і я, підкошений, сів на тумбочку днівального, де і знайшов цей окаянний лист. Два слова, які я кожну секунду свого життя завжди чекав і зустрічав, як дівчина свого хлопця з армії, як жінка космонавта з орбіти: Lady Pank! Я — несамовитий фанат цієї польської групи, якій завдячую знання і любов до всього польського взагалі, навіть до стрьомних печеньок на заправці з купою стабілізаторів і емульгаторів в списку на етикетці. Леді Панк — це Чуваки, які навчили мене писати простими словами про складні серйозні речі, передавати, не приховуючи, свої переживання, і разом з цим високопарним набором — встрягати в неймовірні історії, зумовлені розхлябаним відношенням до життя, що в цьому списку імпонувало мені найбільше. Карочє — я досі знаю всі їхні тексти напам’ять, навіть у своєму пристаркуватому віці я пам’ятаю їх краще, ніж свої особисті. Всі свої юнацькі відкриття у сфері еротично-аморального дозрівання я виконав виключно під акорди Яна Борисевіча. Вони були, є і будуть моїм прапором свободи, бо ніхто краще за АНДЖЕЯ Могєльніцкого не передавав ідею, складаючи слова в рифмовані рядки, не рахуючи хіба що феномен Михайла Поплавського, але про нього читайте у Вікіпедії в розділі «Ректор — Бетмен — Феномен».

Прочитавши останній рядок декілька разів — я вже знав, що буду на тому концерті. Не знав, як, але план подібної афери завжди зріє в моїй голові сам по собі, незалежно від свідомості, а потім постає перед очима у вигляді рішення суду: Кузьменко, ваш гіпофіз разом з іншими гормонотворчими органами постановив виїхати в Ленінград в своєму затвердженому для самоходів костюмі (сині спортивні штанці і оранжева футболочка баті), з ризиком попасти на 5 років в дизбат за самовільну відлучку з місця проходження служби. У випадку позитивного фіналу — будете нагороджені званням Везучого Придурка і жменькою гормонів щастя, а також п’ятиденною срачкою на нервовій основі, типу «Швидка Настя». І довгі титри з підписами моїх внутріголовних керівників гормоно-насосної станції.

Ногам вернулася сила, але не розум, і вони вже несли мене в Ленінград, а тіло залишалося сидіти, і все це давало візуальний ефект мужчини, який покакав в бібліотеці і непомітно витирає дупу, тручись нею об поверхю тумбочки. Ще один дуже пікантний аспект виплив у цій запутуючо-збуджуючій мене історії — лист не імейл і йшов з Ленінграда аж 5 днів, значить, до концерта мого життя залишалося вже не три тижні, а якісь неповні 9 днів, і готуватися треба було терміново. Я в душі відматюкав Джека за його пофігістичний моралітет, але і подякував йому, розуміючи, що міг би взнати про концерт вже з рецензії.

Я почав підготовку плану з людини, голову якої мали честь затьмарювати кращі галюциногени на цій планеті. Паштет стояв у позі замисленого пінгвіна, склавши руки-крила за спиною, і перебирав в пальцях якусь засушену культуру дурманного характеру.

— Сєрий, мне надо нєзамєтно отлучітса на трі дня, — почав я в нього за спиною, марно перевіряючи свій статус людини-невидимки.

— Двінься промедолом, отлучішся надольше, — не повертаючись, відповів доктор Павлов.

— Леді Панк в Ленінграде, друг напісал, надо схему ухода нарісовать, — я стільки мозку виїв йому розповідями про улюблену групу, що не вдавався в деталізацію.

— Леді Панк, говоріш... я не єду. У мєня от КИНО ещьо прьот! — Паштет струснув крилами і несподівано додав: — Да і Пітер не люблю, какой-то он мокрий.

— Паштет, мне надо, штоб ти мєня прікрил перед дєжурним і ББ. — Я вже починав нервувати, враховуючи бездіяльність друга, яка вела мене замість Ленінграда кудись глибоко в тупік.

— Ти прєдлагаєш капєльніци вмєсто тєбя ставіть? — скривився Сєрий і додав: — Максімум уткі, і то дєвочкам, а так как іх тут нєту, я — пас. — І «наглая маасковская рожа» засміялася невинною посмішкою Джоконди.

— Ну, спасібо, бляць, — подякував я і втішив себе, що на наркоманів не варто особливо перекладати важливі державні справи.

Мордухович не поможе, з його іміджем можна було запланувати хіба що облаву на тараканів. Паштет теж далеко не ідейний. Сказати ББ правду — це закрити собі до дємбєля всі свободи, які я стільки часу відкривав. Вовчик і Вітя — просто воділи, можуть брехонути, шо я на виїзді, максимум два-три рази. А мені треба було відбути в п’ятницю вечером, вже всі офіцери будуть вдома, зранку в суботу в Пітері, вечером концерт, півтора км до вокзалу, на поїзд, і в неділю в 8.00 я, дасть Бог, вже на об’єкті! Або в дисбаті. Одне з двох, але Леді Панк має стійку традицію — приїжджати в Ленінград всього лиш один раз в житті, і тому — позбавити їх присутності в залі найбільшого фана, хера їм. Їду!

Я почав вибудовувати свій власний план, не розраховуючи на тваринні ресурси Паштєта і подібних. П’ятничний вечір мене мало цікавив, переклички були в нас лише з понеділка по п’ятницю, і то в моменти, коли Борю кусала змія. Нікіфоровна чергує в суботу весь день, а я точно не її вікова категорія інтересів. Вона любила «пообщацца» з такими ж маразматичними персонами, як вона сама. Розмови були ні про що, зато — безкінечні. Закінчувалися вони завжди однаково:

— Ух ти чьорт, домой пора уж, внучка поді уж парнєй водіт, бєгу разганять шобло,