Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко

Неділя ранок — теж не кримінал, тим більше що в 8.00 я би мав по ідеї вже бути на місці, а Зося мала заступати лише в 9.00.

Залишалась ще проблема чергового по частині, але ця фігня завжди була непрогнозованою. Мудрий єврейський командир Юрій Із-раілєвіч постійно ставив в суботу чергувати штрафників, а їх було в госпіталі два, і вибір був рівно 50%. Хоча міг бути і плановий хтось, з наголосом на перший склад, бо якщо плановий, то питань би не виникало в принципі. Прикомандирував би до дежурного пана Паштєта зі своїм стаціонарним набором дурного сіна, і можна було би його не міняти цілі три дні, аж до мого приїзду. Ну, але реалії капали на голову, як ртуть з розбитого градусника на тапочки, і тому треба було терміново переключатися на інакшу систему координат. А наразі я, завалений кіпами історій хвороб, намотував на пальці разом з чубом свої нерви, плануючи свій виїзд на кращу групу мого життя.

Для чіткості і злагодженості своїх дій мені був необхідний, як плісний гриб Паштету, безпосередній контакт із Джеком. Роль мобільного телефону в ту забиту доісторичну епоху відігравала обшарпана телефонна будка на КПП. В ній висів задрипаний телефон-автомат, який приводили в дію опущені в нього 15-копієчні монетки. Раціоналізаторський відділ західноукраїнської голови, яка логічно завершувала, ніби шпиль ялинку, верхівку мого тіла, впевнено відкинув традиційний спосіб користування переговорним апаратом і запропонував альтернативу, якій звичайній радянській людині неможливо було протистояти: в дроти, які були під’єднані до нього зверху, треба було всього лиш втикнути дві голки, до яких ізолєнтою примотати два проводи зі шнура звичайного телефону, і можна було якісно, успішно і безлімітно вганяти радянську телекомунікацію в борги, чим внаслідок мого сенсаційного вдосконалення і займаються там до наших днів. Нам же варто було дотриматися лише двох пунктів регламенту, необхідних для успішного вирішення завдання, — дочекатися виходу всіх офіцерів з госпіталю і вивести зі стану активної життєдіяльності бабку-сторожиху. Перший пункт виконувався з легкістю, бо офіцери втікали з місць бойової дислокації, як японці з Хіросіми, ще за годину до офіційного закінченння робочого дня, а бабка становила неабияку проблему. Володіючи ключами від основних воріт частини, вона була подібна на Володю Путіна, який зійшов з розуму, тримаючи замість Біблії на тумбочці біля ліжка ядерну кнопку. Бабка злісно зловживала службовим положенням і бухала все, що їй давали в дар вдячні відвідувачі, і за довгі роки таке загартування організму привело її до безсмертя. Я думаю, вона могла би з’їсти бутерброд з миш’яком, запити томатним фрешом з ядом кураре замість тобаско і смачно відригнути, замість просто вмерти, як зробив би будь-хто інший на її місці. Відразу на думку спала Боріна колекція саморобних шмурдяків, якою можна було за півгодини вивести зі стану боєготовності весь багатонаціональний миротворчий контингент ООН в Косово. Я мотнувся до нього в кабінет і вибрав на око дві самі зловіщі посудини, з формаліновим осадком на дні. Я не придивлявся уважніше до вмісту цих амфор, боячись побачити там лапки тарантула або шкіру гадюки. Написана шаріковою ручкою від руки етикетка була приклеєна на скору руку, і букви, які розпливалися на мокрих місцях, творили надпис: «Айва. Яблоко. Орех». Від самої уяви про взаємодію цих інгредієнтів мене вже тягнуло ригати. Друга ємкість була наповнена нектаром під назвою «Аромат Кокоса». Я також не ризикнув відкрутити закрутку і перевірити — чийого кокоса це був запах, залишаючи цю честь тьоті Дусі, так всі звали Дульсінею Макаровну — беззмінного президента паромної переправи «Госпіталь—Калінін».

Тьотя Дуся була вже конкретно «під шафе» в момент, коли я з Мордуховичем і з двома флециками яду підрулив до її постаменту. Її нетверезий стан видавали хіба що два мутні ока, які спостерігали світ через запотілу маску дайвера-алкаша. Погляд сторожихи нагадував погляд камбали, на яку на пляжі в Судаку наступив кінь, який три місяці катав по кругу здичілих курортних дітей і забіг в воду, бо в нього тупо закрутилася голова.

— Андрєй, Андрєй, давай с табой палучім піздюлєєєєєй, — мелодийно-співочо привітала мене начальниця шлагбаума.

— Тьоть Дусь, ми к вам с падарком, — оптимістично-артистично відізвалися ми з Ромчиком, потрясаючи шмурдою в кишенях його безрозмірних галіфе, в яких можна було перевозити китайців через чопську митницю.

— Рєбяткі, я пассать атбєгу, а ви тут постєрєгітє пєрімєтр, — на сленгу військової стратегії Дульсінея запропонувала нам скоротати час на її посту. Багаторічна практика показувала, що пісяти тьотя Дуся може хвилину, або пару годин, в залежності від оточуючих її обставин. Ми вирішили ці обставини доповнити обтяжливими нюансами:

— Тьоть Дусь, у Роми дєньчік сьодня, может, ви с намі по 50 вінца за здоров’їце-то, а уж потом ми вас подмєнім.

— Ой, Андрєйка, ссать — не срать, можно подождать, — оптимістично згодилася вона. Мордуховича перекривило від перспективи дегустації з Дусьою і мною неопізнаної рідини.

— ОООпушкі, чуствую вкуснятіну, — тьотя Дуся закотила очі в своїй запотілій масці і хлопнула в долоні.

— Викладуй, — шепнув я Ромчику, і він запустив свої клешні в бездонні шахти своїх кишень.

— Бууууль-буууууль, — сказали два графини, приземляючись на стійці перед півкруглим віконцем, через яке Дульсінея весь свій непотрібний вік спостерігала за навколишнім світом.

— Рєбяяяяткі, бляць, захадітє, навєрноє, внутря, — вона моргнула лівим оком так страшно, що кусок муті відірвався від нього і впав на підлогу, як медуза на камінь.

Ми протиснулися в фанерні двері, за які мали право проникати крім Дусі хіба що шеф Юрій Ізраільович, прапорщик Панін і Ісус Христос. Останній рідко тут з’являвся, і численні докази багаторічної відсутності божої уваги майоріли навколо. Запах в каптьорі був такий, ніби тут рік тому здох кінь Пржевальського. Дуся була на підйомі, трохи йорзала дупою на стільчику і торохтіла:

— Давайте, галубчікі, за день рождєньіца-то по-бистрячку, тяпнєм мальох, — і заглянула своїм оком, як перископом, в одну з посудин.

— УУУУх, запашок-то апєтітнєнькій, — порівняно із запахом усопшого коня, Боріна винотека дійсно вигравала дещо в плані букету ароматів, але, доповнюючи його своїми занадто південними кокосово-айвовими нотками для цих географічних широт, добивалася настільки несподіваного ефекту, що прогнози на найближчу годину обіцяли бути непрогнозовані. Першою ми, перехрестившись, відкупорили бутлю «Айва.Яблоко.Орех». Ромчик щедро