Том 1 - Леся Українка
Леся Українка прагнула розбити кордони відчуження між народами, об’єднати їх ідеями боротьби за визволення трудящих всіх націй, запалити ідеями правди і справедливості. Вона прекрасно розуміла значення інтернаціональних зв’язків для української літератури, добре усвідомлювала, що для письменника необхідна широка обізнаність із світовою літературою, найглибші творчі контакти, взаємозв’язки, широкі ідейно-художні видно-круги. Творчість Лесі Українки, її діяльність як перекладача і критика, поруч з діяльністю Франка, становить епоху в розвитку інтернаціональних взаємин української дожовтневої літератури. Своїми перекладами з слов’янських, східних та західноєвропейських літератур Леся Українка розширила обрії української культури, нечувано підвищила майстерність поетичного перекладу, збагатила вітчизняну поетику новими художніми засобами й образами.
Відомі переклади Лесі Українки з Гоголя («Вечорниці на хуторі під Диканькою», «Запропаща грамота», «Зачароване місце»), Тургенєва, Горького, російських поетів-демократів, Міц-кевича (уривки з поеми «Конрад Валленрод»), Конопніцької (ліричні твори), Байрона (ряд віршів і поема «Каїн»), Шекспіра («Макбет») тощо. Переклади Лесі Українки 8 російської, польської, англійської, німецької, французької, італійської та інших мов, а також переспіви з єгипетської, старогрецької, індійської слід розглядати як подвиі на полі вітчизняної культури. У самовідданій перекладацькій праці поетеса виявила себе палкою патріоткою, поборницею єднання народів. Це зустрічало шалений опір і глузування з боку буржуазно-націоналістичних верховодів. «Треба нагадати,— писав Максим Рильський,— що й героїчну Лесю Українку гнали й топтали за «екзотичність сюжетів», що й Са-мійленко своїм перекладом «Божественної комедії», своїми переспівами з Беранже, і Старицький своїми «Сербськими думами», своїм перекладом «Гамлета», і Франко своїми «Бідним Генріхом» та «Мойсеєм», і Леся Українка своїми трагедіями, своїм «Камінним господарем» уперто, з надзвичайною силою волі розсували рямці, розширяли обрії української літератури» 8.
Поетеса вірить у нездоланну силу єднання народів, у їхню взаемоприязнь. І вона приходить до висновку: люди й народи можуть, повинні бути друзями. Звідси — властиві поетесі роздуми над долею людства, радісне відкриття в глибинах інших народів тих рис, які близькі й співзвучні рідному народові. Пригадаймо хоча б такий твір Лесі Українки, як «Дим» (1903).
Починається вірш з мотивів туги 8а рідним краєм:
Для вас у ріднім краю навіть дим Солодкий та коханий...
Спогади про Україну переплітаються 8 ліричним замилуванням чудовими пейзажами італійських «рижових полів», 8 захопленням барвистими картинами чарівної природи. Але далі ці почуття відходять на 8адній план. Поетеса бачить околиці Генуї, вглядається в її промислові квартали, укриті отруйним димом передмістя, де живуть робітники:
...З вікон визирали, мов привиддя, якісь бліді, невільницькі обличчя,
А над усім той дим, той легкий дим, що не гризе очей, притьмом не душить, а тільки небо ясне застилає і краде людям сонечко веселе, п’є кров 8 лиця і гасить людський погляд, і барви всі рівняє сивизною...
Поетеса не може спокійно диіштися па все це. Біль і страждання італійських робітників нестерпні їй; вона пізнає в цих «невільницьких обличчях» братів свого народу:
Той дим проник мені у саме серце, і стиснулось воно, і заніміло, і вже не говорило: чужина.
Братерство народів, єднання трудящих усіх націй в боротьбі за свободу оспівані поетесою у багатьох творах. Вона славить волелюбство — нескорене і невмируще, славить боротьбу за волю, що єднає і споріднює людей, народи. У вірші «Legende des siecles» (1906) поетеса мріє про часи, коли
Все злучиться в цілість — природа і люди, що є, що минуло, що сталось, що буде, і рідне й чуже поєднається щільно і житиме в думці моїй нероздільно, затихнуть навік ворожнеча і болі, не буде діймати вже й ганьба неволі, усім моїм мукам настане кінець — і се буде пильної праці вінець.
Справжній прогрес — це зближення народів, їхнє єднання, злиття в єдину сім’ю; найвищий ідеал — світова спільність трудящих! Літературі належить величезна роль в утвердженні духовних стимулів до зближення народів. Відчуженість і національна ворожнеча потрібні гнобителям, вони аж ніяк не належать до тих традицій, які слід оберігати. Вони є гальмом у справі духовного змужніння і збагачення народу. Те цінне, що є в культурі інших народів, не може бути чужим. Процес творчого співробітництва між народами відбувається зовсім не «на шкоду» національній демократичній культурі.
•
Буржуазно-націоналістичні «коментатори»,— слушно зазначав В. Л. Микитась,— фальсифікуючи біографію Лесі Українки, зокрема участь її в загальноросійському революційно-демократичному русі, приписують поетесі сепаратистський, «український шлях до соціалізму», зараховують до діячів опортуністичних груп і течій на Україні, які перешкоджали створенню марксистсько-ленінської партії. їм би дуже хотілося, аби Леся Українка належала до націоналістичного угруповання і була б ворогом всього російського'.
Дослідник справедливо відзначає, що всім тогочасним і нинішнім трубадурам українського буржуазного націоналізму Леся Українка дала нищівну відповідь в листі до М. П. Драгоманова 28 січня 1894 року: «У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-українськи (а надто вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. п. Така легкість репутації приманює многих. Ще тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому». «Говорить по-нашому» — се вже ценз! А послухати часом, що тільки говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи». І поетеса підсумовує: «Наслухавшись таких милих розмов від людей, що звуть себе патріотами та українофілами, боїшся як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями і таким способом не загнав у баранячу кошару». Поетеса рішуче відмежовується від українських націоналістів. «Ми думаєм,— пише вона Драгоманову,—що краще зробити нову корогву, ніж латати стару і ради того латання рискувати власною честю».
Леся Українка ніколи не була національно обмеженою й у трактуванні соціал-демократичного руху, який вона називала «універсальним». У полеміці з Іваном Франком (в статті «Не так тії вороги, як добрії люди», 1897) поетеса заперечувала деякі невірні погляди свого старшого товариша, зокрема те, що вів під народом розумів тільки селянство (без робітників) та шкодував, що відомі народовольці А. Желябов і М. Кибальчич стали в
