Том 1 - Леся Українка

минулому точилася кривава боротьба за владу, панувало насильство й знущання над трударями. Тірца закликає відстоювати інтереси тих, хто «в куренях та при багаттях удосвіта працює неослабно». В них — сила нації, її життєдайність, а не в тих, хто лицемірно називає себе «народними пророками» й уславлює «національні святощі», що узаконюють рабство й віковічне гноблення своїми і чужими можновладцями. Бездумне поривання у «прадавнє» не озброює на боротьбу, а знесилює й принижує національну гідність.

•

Художньо-естетичний ідеал великого мистецтва пройнятий громадянським змістом, визвольними мотивами. Поетеса виступає проти «куцого ідеалу», проти житейської, обивательської «правди», не спроможної піднятися над поодинокими явищами і фактами, не спроможної синтезувати широкий досвід життя. Вона звеличує вищу правду, бачить провідні сили розвитку, проникає в будуччину і з висоти будуччини оцінює дійсність.

Леся Українка з упевненістю твердила, що «на фальшивій основі... навіть геній не може створити нічого живого, правдивого» Правдивість, на її думку, одна з найважливіших умов художності, більше того — вона є запорукою довір'я народу до літератури; без цього немислиме виховне діяння художнього слова. Жоден талант не врятує письменника, якщо він відступає від правди. Тільки «пройнята правдою» література активно впливатиме на життя, запалюватиме серця. Керуючись інтересами революції, Леся Українка проголошує єдність правди і людинолюбства, правди і совісті. В її творчості совість стає важливою естетичною категорією. Смисл поезії — бути з людиною і виражати все істинно людяне, сокровенно людське. Поезія, яка одвертається від народу, обходить питання громадянські, перестає бути поезією:

1 Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, т. II, стор. 125.

Не поет, хто забуває Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки Золоті надіть кайдани!

(«Давня казка», 1893)

Святим і незаперечним для Лесі Українки завжди є вірність обов’язкові, незламна твердість при його виконанні. Нагадаймо, як адвокат Мартіян (в однойменній п’єсі), долаючи найтяжчі випробування, готує оборонну промову. Писар його Констанцій здивований: «Ти можеш працювати?» Адвокат відповідає: «Я повинен...».

Там, де слабодухісіь, боягузтво, плазування — немав і бути не може нічого творчого, високого, людяного:

...Рабський дух

краси найвищої збагнуть не може!

(«Оргія»)

До цієї теми поетеса звертається неодноразово. «Лежачим краю рідного нема»,— заявляє вона, і це становить провідний мотив її творчості. Не можна мовчати, коли народ у неволі. Це злочин, що не має жодного виправдання:

Коли республіканець, руки склавши

І мовчки, терпить люту тиранію —

Повинен смерті він!..

(«Руфін 1 Прісцілла»)

Окремі образи Лесиної драматургії (наприклад, деякі риси скульптора Річарда в драматичній поемі «У пущі»), її поодинокі висловлення, вирвані з загального контексту, давали формально привід говорити про індивідуалізм письменниці. Але це глибока помилка! Не можна змішувати поняття свободи особи, боротьби за цю свободу з поняттям індивідуалізму. Поетеса розв’язує дуже складну проблему особи і суспільності. Вона звеличує протест проти експлуататорського ладу, який нівечить людську особистість, відчужує від.неї її людяну сутність; вона протестує проти дійсності, яка спотворює, калічить людину, протестув проти суспільства, в якому людина став непотрібною, зайвою.

Всім єством своєї творчості Леся Українка виступає проти індивідуалізму, проти суб’єктивізму, що їх так охоче насаджували буржуазні ідеологи. Декадентські пустослови з їх містикою, вишуканим занепадницьким скиглінням, усе рафіноване мистецтво літературних салонів Леся Українка піддав нещадній критиці й осудові. її артистизм спрямований на поетизацію визвольної боротьби народу, на уславлення «мелодій барикад».

Прагнення до відособлення, намагання знайти «свободу» у відриві від суспільності, на переконання Лесі Українки, є явищем антигуманним, ворожим людяності й прогресу. Декаденти не звеличують особу, а принижують її навіть тоді, коли, здавалося б, її «підносять». Принижують саме тим, що відокремлюють від суспільства, позбавляють реальних сил, які дає людині суспільність.

Леся Українка наголошує на приреченості індивідуалізму і пов’язаного з ним абстрактного гуманізму. Натомість в центрі її уваги — войовниче революційне людинолюбство, боротьба за мужаю, віддану визвольним інтересам народу, горду і вільну людину.

Самій не довго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті,—

ваявляє поетеса у поезії «Мій шлях», впевнена в непереможній силі єднання, бойового співробітництва в ім’я високих суспільних ідеалів. Саме ця впевненість привертала її до людей-борців, до перших гуртків по вивченню марксизму, де сіялися зерна революційної пролетарської правди.

Однією з важливих проблем, що їх розв’язувала своєю творчістю Леся Українка, є проблема взаємопроникнення індивідуального й громадянського, етичного і суспільного. Поетеса показує безпідставність тверджень, наче б увага до етичних проблем відволікає від суспільного, історичного змісту. Адже етична характеристика людини не може бути правдивою, якщо вона абстрагована від суспільної сутності. Проблеми етичні поетеса підносить до великих соціальних узагальнень, відкриває нові духовні об-шири, вносить в поезію глибинні світи, завжди чисті і ясні, нади-хаючі й окрилюючі:

...Я знаю, що крила знов на волі виростають у соколів приборканих.

(«Осіння казкам)

Глибиною роздумів, діапазоном тем, широтою охоплення дійсності творчість Лесі Українки становить неповторне явище в світовій поезії XX ст. Роздуми її завжди про велике: життя, історію, людину. Теми Батьківщини, революції й людської особистості для поетеси неподільні. Творчий світ її — світ багатобарвний і багатозвучний. Тут — і найсердечніша лірика і гнівна сатира, мужній громадянський пафос і тепла посмішка, пекуча інвектива і гірка медитація. Могутній ліричний струмінь єднається з неповторним драматургічним, трагедійним хистом поетеси. Драматургія становить вершину її творчості.

Найніжніша білосніжна лірика поетеси пройнята громадянською схвильованістю, благородством почуттів. Диханням історичних, соціальних, життєвих бур і тривог овіяні її поезії, навіть, здавалось би, найбільш інтимно-ліричні. Все особисте в творчості Лесі Українки стає загально значущим, суспільним, історично вагомим. Визначальною рисою ліричного стилю Лесі Українки в те, що кожна її особиста тема, зростаючи до найбільших епохальних узагальнень, набував смислу і значення лише в міру своєї громадянської значущості. Нерозривна єдність особистого і загального, «свого» і «світового» органічно властива творчості української поетеси.

«Ніч після битви» — так назвав критик-більшовик В. В. Во-ровський 1908—1912 роки, роки реакції, коли вчорашні хисткі «попутники» революції квапливо міняли віхи, коли реакція особливо виявлялася в буржуазній літературі, коли «стовпи» цієї літературо на кожному кроці зраджували великим традиціям передової думки і культури. Арцибашев і Винниченко, Шаповал і Гіппіус проповідували політичне ренегатство; своїми творами несли цинізм, еротику, порнографію, антинародний естетизм.

Відхід від революції, зраду її ідеалів Винниченко намагався виправдати з погляду «особистої моралі», «чесності з собою» тощо. На перший план виходили оголений натуралізм, смакування розтлінної психіки і сексу, проповідь класового миру і осквернення революційної боротьби.

В надзвичайно тяжкі і складні роки реакції поетеса зайняла гідну й благородну позицію. її не обеззброїла реакція. Навпаки, глибоко трагічне переживання цих років надихало її творчі сили, привело до