Том 1 - Леся Українка

[20/1. В морі на бездоріжжі]

V

ЗЕМЛЯ! ЗЕМЛЯ!

Земле чужая, яка ж бо ти рідна для мене! Мати-землице, рятуй свою бідну дитину!

Зрадило море мене, за любов заплатило знущанням. Чуєш? і досі радіють з жарту лихого чайки.

Що ж се? я бачу — і ти постраждала від зради?

Пишна земля візантійська, наче вдова в простих шатах, в тяжкім покрові снігів тихо сумує, бо сонце, сонце кохане її — полюбило сперечницю-хмару... Мати-землице, потішся! Нехай там зрадливого друга ввабила інша на час,— діти з тобою зостались, лихо, і зрада, і горе — все їх зближає до тебе, а як доповниться чаша — вернуться в надра твої. Щастя такого не має мати-людина ніколи.

Ти щасливіша над всіх. Земле, радій і цвіти!

[21/1. Перед Босфором]

VI ЕПІЛОГ

Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі, той не знає, як людині боротьба і праця милі.

Хто не жив посеред бурі, не збагне журби безсилля, той не знає всеї муки примусового безділля.

Як я заздрила тим людям, що не мали відпочинку,

поки їх нелюдська втома з ніг валила на часинку!

День і ніч — вони не варті,— довгий труд, коротка зміна. День і ніч — вони в роботі, аж німіли руки й спина.

Певне, їм тоді здавалось, що немае гірше муки...

Ох, борці, якби ви знали, що то є безсилі руки!

Що то е — лежати тихо, мов сумний розбиток долі, і на ласку здатись бурі та чужій сназі і волі.

Що ж зосталося такому? Тільки думати-гадати...

Ви, борці, прийміть сі думи. Більш не маю що вам дати.

15-21/1 1911,

Чорне море коло Анатолії

Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела жалі та голосіння,— то ж була буря весняна, а не сльота осіння.

А восени... Яка журба, чи хто цвіте, чи в’яне, тоді й плакучая верба злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима покрив барви й квіти — на гробі їх вона сама розсипле самоцвіти.

Не він один її любив, віддавна Україну поети славили в піснях, пемов «красу-дівчину».

Від неї переймали сміх, і жарти, і таночки, її байки, немов квітки, сплітали у віночки.

Той в ній давнину покохав, той мрію молоденьку.

Він пертий полюбив її, як син кохає неньку.

Хоч би була вона стара, сумна, змарніла, бідна, для сина вірного вона єдина, люба, рідна;

хоч би була вона сліпа, каліка-недоріка,— мов рана ятриться в ньому, любов його велика.

Вкраїна бачила не раз, як тії закоханці надвечір забували все, про що співали вранці,

і, взявши дар від неї, йшли до іншої в гостину; вони пе знали, що то є любити до загину.

Він перший за свою любов тяжкі дістав кайдани, але до скону їй служив без зради, без омани.

Усе знесла й перемогла його любові сила.

Того великого вогню і смерть не погасила.

ІНШІ

РЕДАКЦІЇ

FA

(Сонет)

Фантазіє! Ти сило чарівна,

Що збудувала світ в порожньому просторі, Вложила почуття в байдужий промінь зорі, Збудила мертвих з вічного їх сна,

Мету вказала буйній хвилі в морі,—

До тебе обертаюсь я сумна:

Скажи мені, фантазіє дивнб,

Як помогти в безмірнім людськім горі?

Як світ новий з старого збудувати?

Як научить байдужих почувати?

Як розбудити розум, що заснув?

Як час вернуть, що марне проминув?

Як певную мету вказати розпачливим? Фантазіє! Порадь, як жити нещасливим?

1890.

Я знаю, так, се хворії примари,

Не час мені вмирати, не пора,

Та налягли на серце чорні хмари Лихого пречуття, душа моя вмира.

Вдяглися мрії у смуткові шати І понесли мене в дивний мовчазний край,

І там прийняв мене в зеленії палати Плакучих верб і кипарисів гай.

Серпанком чорним жалібниці-мрії Мені покрили очі, змеркнув світ,

І залунали скарги жалібнії Моїх покинутих пісень-сиріт.

Так, я умру, і в світі запалає Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.

І прийде той, чий образ я носила З піснями вкупі в серденьку свому.

«Вона для тебе сей вогонь лишила»,—

Його пізнавши, скажуть всі йому.

Він гордо скаже: «Ні!» — і гордо здійме чоло, І гордо піде геть, не глянувши назад.

Як перше не приймав, так і тепер не прийме Ласкаво-прикрих жалів і порад.

Благаю вас, пісні, мої пісні крилаті,

За ним услід, мов іскорки, летіть,

Побудьте з ним в його самотній хаті, Верніться і мені про нього розкажіть.

Коли коханий мій і там у самотині Так само гордо відречеться нас,

Тоді, мої пісні, нехай у домовині Край мого серця поховають вас.

Коли ж він з тугою та з гіркими сльозами Згадає втрачену, зневажену любов,

Тоді, мої пісні, розстанемось ми з вами, Лишіть мене в труні, летіть до нього знов.

28.ХІІ 1896

He всі мої квітки пішли з тобою В сирую землю, дощ її змочив,

Ту землю, дощ, мій друже, а не сльози.

Я сліз моїх в могилу не лила,

Я кинула в могилу тільки квіти,

Усі ті квіти, що мені дала Скупа весна твого скупого краю,

Але не всі мої квітки сховались В сирую землю, бо не все пішло В могилу, ні, не все, що я любила.

Уста говорять: так, ніколи, більш ніколи!

А серце їм не вірить: чи даремне ж В мені бринить струна вічно тремтяча? Бринить, як любий голос той, що став без гуку Ще за життя,— він став без гуку В житті, але не в пам’яті моїй,

Не в серці, ні, бринить, бринить той голос,

У кождий час, у кождую хвилину.

Чи я сміюсь, чи плачу, він говорить:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи хто мені стискає дружньо руку,

Чи я проваджу з ким розмову любу,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить, немов луна далека:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи я спущусь в глибінь прозору мрії,

Де постаті леліють ясні й темні,

Незпані й знані, і наводять чари,

І душу опановують,— все голос промовляє:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Чи сон мені склепить палкії очі,

Розмарені, утомлені від мрії,

То крізь важкі ворожії сновиддя Бринить струна тужливим, дивним співом:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

І кожний раз на