Том 1 - Леся Українка
А день по ночі!» Ще й зареготався.
«Ото сказав! — промовив злісно дід,— Раденький, що дурненький! Ще й сміється. «Відомо всім!» Либонь же, й те відомо, що смерть, бува, і поночі приходить, і до схід сонця»...— «Ба! Коли вмирати,
то день чи ніч надворі — все одно,— для мертвого і сонце в небі чорне,— перечився хлопчина невгамовний,— ви б краще те подумали, дідусю: як довга ніч, то й день же буде довгий, полярний, вічний день!» — «Ніщо не вічне!» — пробовкнув дід,— ніхто його не слухав, бо хлопець розбудив надію нашу, і всі його питали, мов пророка:
«Коли ж той день? Чи довго ще ся ніч?»
«Недовго, ні!» — «А ти ж по чому знаєш?..» «Передсвітом буває найтемніше, а темряви, як ся, ще не бувало!»
І в голосі озвалась перемога
у юнака. Хто мовив: «Правда, правда!»,
а хто почав пригадувати вголос,
чи вже давно ся ніч нас обгорнула,
один казав: «Два тижні!», другий: «Місяць!»,
ще інший: «Де! давніше!» — «Ні, недавно!» —
змагався ще якийсь. «Одно відомо,—
знов дід проворкотів понурим гласом,—
що всі ми й доби, й тижні погубили
в сій клятій тьмі, шкода їх і шукати!
Про найтемнішу ніч — ніхто не знає, чи се вона остатня... Може, перша з тих, що без просвіту».— «Та ну вже, діду, хоч би мовчали. Справді, ви, мов пугач, віщуєте лихе»...— Жіночий голос бринів сльозами, теє промовлявши, зате дитячий, мов злотиста стрілка, з уст вирвався, аж темрява схитнулась:
«А я вже бачив день!» — «Коли?!» — «Не знаю». «Який же він?» — «Хороший! Дуже славний! Червоний, золотий — який ще, мамо?
Ти знаєш, ти тоді мепі казала».
«Ет,— байдуже озвалася матуся,— то був не день, то сполох був, та й годі».
«А ти ж казала!» — «То я помилилась».
Дитина вже заплакати збиралась, коли замріли в хаті стіни й лави і наш юнак покликнув: «Сонце сходить!
Бач, я казав!» Ми кинулись до вікон.
За сніжною пустинею далеко
Займалося півкругом сяйво. «Де ж там! — сказала жінка,— се ж був знову сполох». «У сніжні ночі сполохи не сяють,— промовив дід.— Се просто місяць сходить».
хвиля
Хвиля йде, вал гуде — білий, смілий, срібний, дрібний, нападе на сухеє баговиння, на розсипане каміння, білим пломенем метнеться, стрепенеться, скине з себе все, що ясне, й гасне...
Хвиля смутна, каламутна, вже не ясна, вже пе біла, відпливає посумніла, мов до гробу.
Із плачем до себе горне баговиння тьмяне, чорне, мов жалобу.
І зітхає, і втихає, рине в море величезне й чезне...
Чи вона йде до дна?
Може, буде там покірно, мов рабиня, тихо, вірно, колихать малі молюски, гаптувать прозорі луски, на коралі класти карби, вартувати морю скарби, і слугою під вагою там вона довіку стане й не повстане?
Чи полине межи сестри, межи милі, вільні хвилі, розтечеться, розпливеться, энову сили набереться, потім зрине
і гучна, і бучна, переможно валом сплесне і воскресне?
[Євпаторія, 8/VIІ 1908]
МУЗИНІ ХИМЕРИ
{Гумореска)
Поет
(сидить за столом, крутить в руках перо над білим аркушем паперу; крутить довго, але папір все зостається білим. Зітхає)
Ой музо-чарівнице, ти, вірна помічнице, прилинь до мене з неба!
Муза
(прилітає невидимкою з невідомого краю, але, здасться, не з неба. По голосу чутно, що вона «не в настрою»)
Чого тобі ще треба?
Поет Ох люба, не питай...
Муза Як так, то прощавай!
Поет
(почуває, що муза хоче зникнути, і хапається затримати її)
Спитай, чого не треба нещасним слугам Феба!
От працювати мушу, щоб підживити душу, на вбраннячко дружині, на забавки дитині, собі ж хоч би на хліб...
Муза (з понурим сарказмом)
Мені ж на що? на гріб?
Поет
Не химеруй, кохана, бо мусимо до рана списати сей папір.
Муза
Ти, наче землемір, призначуєш границі для «музи-чарівпиці»...
Поет ( радісно )
Тісні тобі границі?
Достанем ще з полиці 1
(Хоче достати ще паперу)
Муза (спиняв його)
Не поспішай, ще час!
Дозволь тебе спитати:
Який «сюжет» у нас?
Поет
(не завважав іронії в питанні музи. Заклопотано)
Тобі се ліпше знати...
Муза
Ах, так? Се кепська справа.
(Безгучно сміється, але поет таки чує той сміх — серцем)
Поет
Не будь така лукава!
Ні, музо, будь гречденька, дотепна, чепурненька, а про сюжет дарма, не треба нам ярма!
Нам треба лиш настрою, ми очаруєм грою відтінків, барв і слів.
Муза Так всякий би воліві
Поет
Нам треба трохи злості, і ніжності, і млості, жорстокості, й любові, і сміху, й сліз, і крові, і святості, й розпусти...
Муза (сердито)
Гороху і капусти!
А ще чого? Скажи!
Поет Єдина, поможи.
(Складає благально руки, муза обертається до нього плечима і скандує собі на пальцях щось без слів, зовсім у невідповідному ритмі. Поет починає гніватись.)
Та доки ще благати?
Ти мусиш помагати!
Се слово тямиш — «мус»?
Муза ( байдужо)
До нього рима — «дзус», нічого я не мушу і пальцем, знай, не рушу.
Не я тобі служу, а ти мій раб, ще й вірний, ти мусиш буть покірний всьому, що накажу.
Звелю писати оди...
Поет
(роздратовано перебиває)
Сто літ як вийшли з моди!
(Ущипливо.)
Осмілюсь довести — тепер не в моді й ти.
Якби дізнались друзі, що я молюся музі, то був би й сміх і жаль, попав би я в шпиталь, неначе божевільний...
Муза ( ображена)
Прощай. Тепер ти вільний.
Живи собі по модії (Зникає.)
Поет (з одвагою розпачу)
Ґ
Давно б так!., я в пригоді поможу й сам собі, не пропаду в журбі.
(Хапає перо і пише, що тільки на думку спадає, але спадає таки небагато, через те, що, погризши досхочу перо, поет починає гризти олівець. З тяжкою бідою записує половину потрібного числа аркушів, зітхає ще важче, ніж перед початком роботи.)
Нехай вже завтра докінчу...
Чи ще багато — полічу...
(Лічить листки.)
Перечитати б... Страшно щось...
Ну що, як знову «не вдалось»?
Та ні, читати не потрібно,
Воно написано так дрібно, а тут і світло гасне...
Все до ладу...
(Задумується.)
Прекрасне убрання справлю їй — муар,— дадуть чималий гонорар.
Се буде свято їй тепера...
А тая муза, то химера!
То стародавня байка, міт...
(Задумується глибше.)
Чого се на душі, мов гніт?
Так якось... мов оскома...
От, просто перевтома!
Ще й сам собі я заважав, чогось