Том 1 - Леся Українка
Якби ж ти той спадок в собі поборов,—
На тебе повстане вся предківська кров І буде змагатись запекло.
З твоїх пориваннів не буде пуття:
Хто так на розпутті прожив все життя,
Не піде ні в рай, ані в пекло...»
КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДІЯ
В тридев’ятім славнім царстві, де колись був цар Горох, б тепер на господарстві мудрий пан, вельможний Ох.
Сам той Ох на корх заввишки, а на сажень борода, знає край і вдовж і вширшки, і кому яка біда.
Чи хто правий, чи неправий, чи хто прийде сам, чи вдвох,— всіх приймає пан ласкавий, тільки треба мовить: «Ох!»
На зеленому горбочку спершу він людей приймав, потім сів у холодочку, звідти голос подавав.
А як з ранку та й до ранку стали люди обридать,
Ох зробив собі землянку,
Оха більше не видать.
Але хто те місце знає, де трухлявий пень і мох, той приходить і волає або й тихо каже: «Ох!»
Хоч би навіть ненароком теє «ох!» промовив ти, знай, що вилізе те боком,— воріття вже не знайти!
Бо затягне з головою трясовиця мохова
і з душею, ще живою, під землею похова.
Під землею ж там — палати, де вельможний Ох сидить, гарні, пишнії кімнати, срібло-злото скрізь ряхтить;
дорогії самоцвіти, наче зорі, миготять, скрізь заморські дивні квіти, по клітках пташки сидять;
золотії грають рибки в кришталевих скриньочках; і ведмеді ходять дибки в рукавичках, жупанках.
Враз тебе там обморочать блиск і пахощі міцні, попугаї заторочать приказки якісь дивні.
І безглузді очі втупить в тебе рибка, мов чига...
Тут ведмедів гурт обступить, кожен лапу простяга,—
той бере тебе за руку, той торкає за плече; боронь боже ворухнутись! — кров одразу потече.
Бо крізь білі рукавички враз проб’ються пазурі гачкуваті, мов гаплички,— так і вп’ються, мов щурі.
Тож, коли вже раз попався,— наче в пастку бідна миш,— то сиди, мов прикувався, ве рушай, мовчи та диш!
Вийде Ох: «Вітай в гостині!
Чи волієш нам служить?
Чи волієш, може, нині головою наложить?»
Скажеш: «Я служить не згоден»,— зараз цок тебе в лобок, якщо ти носить не годен рукавички й жупанок.
Стань на службу — подарують рукавички й жупанець, привітають, пошанують,— тільки ж там тобі й кінець!
Вічно будеш пробувати у підземному дворі, більш тобі вже не видати ані сонця, ні зорі.
Де торкнешся — всюди брами, під замком та під ключем...
Десь далеко хтось часами озивається плачем.
Спів на плач відповідає, плач на спів, так без кінця... Кажуть, бранка там ридає, жде юнака-молодця;
коло неї там Жар-птиця співом душу потіша, та сумна міцна темниця, смутна в дівчини душа.
Якби хтів їй волю дати хто з хоробрих юнаків, мусить перше розрубати сімдесят ще й сім замків...
Вже вам казка обридав? Що ж! хто мав кладенець, хай вамки ті розрубає,— буде казочці кінець!
[7,III 1906]
Далебі не стане мочі,— подуріли мужики!
Лізуть в очі поторочі, пащекують про страйки.,.
Чи дадуть мені ті хами хоч годину чисту?
Гей, підіте приведіте музику троїсту!
Кажуть, голод в їх почався,— якщо правда, дуже жаль.
Я б зібрався, розпитався, але ж нині маю баль...
Що? прийшли оті голодні? — Добре, почекайте!
Гей, цимбали! швидко, шпарко враз, музики,
грайте.
Що там? бунт?., не бійся, Валю,— зараз будуть козаки...
Прошу в залю всіх до балю...
Гей, шампана, двораки!
О, вже там дають їм хльосту... що за дикі крики?! Гей, цимбали! швидше! шпарче! голосніш,
музики!!!
[7/ІІІ 1906]
Я не боюсь бунтівників, у мене а ними згода, я не покличу козаків, мені то невигода.
Як прийде збіжжя розбирать із хуторів голота, я вийду сам її стрічать і розчиню ворота.
Беріть, везіть хоч на возах, я й сам ще навантажу, я лиш на власних терезах мішечок кожний зважу.
Що ж, се товар якраз про вас, шановні «продуценти», я певен, ви мені в свій час заплатите проценти.
Сам грошей править не піду, Я ж не лихвар-жидюга!
Вже я собі таких знайду,
Що зроблять се для друга.
Ба, що робить? скінчився вік лицарства, доводиться не списом, а пером боротися з Іваном та Петром...
Пишу статтю «Про кризис господарства».
Я знаю сам, що я не Ціцерон, а все ж таки, коли я добре схочу, то хоч кого словами обморочу...
Скажу промову в «партії ворон».
Тепер всяк хам показує натуру, а нам мовчать? Се був би чистий страм!
Та я готов піддержать сім програм!..
Я становлю свою кандидатуру!
Ось послухайте, Іванцю, я ж добра вам жичу, я надумав видавати часопись мужичу...
Нащо вам здалася тая мудра політика, тільки часу марнування — сварка, біятйка.
Хай пани ідуть до Думи голову сушити, я вам справи господарські поможу рішити.
Я навчу вас, як гноїти землю для пшениці.
Кажете, землі немає?
То пусте, дрібниці!
Розкажу вам, як де в світі сіно косять люде...
В вас немає сіножаті?
Ет, якось-то буде!
Розкажу вам, як худобу треба випасати...
Вам не стало пасовиська? Чи ж на те вважати?
Ну, навчу вас, як належить пильнувати ліса...
Ви не маєте вже ліса?
Отуди до біса!
То хіба навчу сушити вікове болото...
Як? Не маєте й болота?
No, to mniejsza о to ‘I
1 Ну, це не так важливо (польськ.).— Рев. 337
Але ж слухайте, коханку, я ж добра вам жичуі Хоч спаліте, а купіте часопись мужичу.
КАЗОЧКА ПРО КРАЙ ЦАРЯ ГОРОХА
Ви чули казочку про край царя Гороха?
Чи зпаєге, чому людей там стало «троха»?
Хтось з люльки іскру здув, а эагасить не зміг, і знявсь пожар такий, аж загорівся сніг.
У ратуші пан війт зліз на високу вежу і радив притлумить соломою пожежу.
Тут райці всі до стирт,— хто скільки зміг, загріб, та й жбурнули в вогонь з соломою ввесь хліб. Горіли городи, зникали цілі села, країна вся була червона та весела.
А потім стало враз так сумно, як вночі,— де ділись цехові, лицарство, орачі?
Хоч хто й живий зоставсь, то ледве совав ноги... Тоді пішли в похід проти людей безроги.
[7/ІІІ 1Э06]
з;ю
ЛЕГЕНДА
Було колись в одній країні: сумний поет в сумній хатині рядами думи шикував;
вони й «рівнялись», мов піхота, аж тут спііщя взяла охота — і він їм крила подавав.
Крилами думоньки тріпочуть, порядку слухати не хочуть, розбили
