Том 1 - Леся Українка

І врозсип те крилате військо на життьовее бойовисько 8 тісної хати в світ летить.

Одна полинула високо, друга поринула глибоко, а третя вже гніздечко в’є;

т£ — мов орлиця славу кличе, а друга чайкою кигиче або зозулею кує.

Буйна шукає сходу сонця, лагідна в’ється край віконця, мов ластівка все припада, закохана — співа дівчині, мов соловейко на калині сльозами-співами рпда...

Тим часом люди працьовиті розкинули майстерні сіті, сильця поставили, пастки, по кущиках позасідали, принадоньки понакладали та й пу ловить думки-пташкп.

Так люди, думок наловивши, по кліточках розсадовившн, їх заходились чепурить:

всіх чорнокрилих побілили, а білих трошки почорнили і всіх дали позолотить.

А щоб котра не полетіла, приборкали усім їм крила — тепер буянню їх кінець! —

Ніжки докупи пов’язавши, у кошик гарно повкладавши, несуть співцеві на ралець.

Співець тоді вже не в хатині і навіть вже не в домовині, а в Вічній Славі пробував (се є така країна гарна, хоч дехто каже — легендарна), то ж там поет гостей приймав.

Бо то ж якраз тієї днини були співцеві роковини — рождення й смерті заразом. Віншують гості, подарунки виймають, розв’язавши клунки: «Твоїм добром — тобі ж чолом!»

Пташки тоненько щось пищали та позолотою бряжчали...

Поет звернувся до гостей:

«Громадонько моя поштива, де ти набрала сього дива?..»

Він не пізнав своїх дітей!

Тиху задуму вечірнюю напрасна буря розвіяла.

Білу чуприну розтріпавши, сивії брови насупивши,

8 чорних очей розсипаючи то блискавиці палючії, то градовиння холоднеє, гналась вона навісна.

Перешуміла. Та досі ще сльози важкі ронить дерево, бережно-тихо спускаючи з віття на віття і в діл...

Сумно по гаю осиковім тіні блукають похилії, тіні від хмар дощових.

Місячним світлом переткані, Наче серпанки жалобнії, між деревами спиняються, стовбури білі, тоненькії в тузі німій обіймаючи, стовбури тихо тремтять.

Страшно дивитись, як сунуться тії серпанки без постатів, сліпо непевними рухами, наче тіла без душі.

Сунуться марища й журяться тою журбою нелюдською, що як людину оплутає, то заморозить всю кров.

Сумно в гаю заспокоєнім, вогкою ніччю придавленім, жаско не так перед бурею, як після бурі з нудьги.

(З біблійних мотивів)

Я духові серцем сказав:

«Навіщо ти будиш мене серед ночі? Навіщо сі тихі уста розв’язав І речі надав їм пророчі?

Оспалі тут люди, в них в’ялі серця, Народ сей не вдавсь на борця».

Мій дух промовляє мені:

«Ставай, вартовий, без вагання на чати! Хоч люди замлілі в рідній стороні На голос твій будуть мовчати,

Та слава про них загримить до зірок, Що є з їх народу пророк».

Київ. 11/ХІ 1906

Ти чесна жінка, ти не продаєш своєї вроди й пестощів за гроші, нещирих поцілунків не даєш ва лакомство нещасне, за розкоші.

Ти горда жінка, ти не увійшла в кубельце, звите дружніми руками, найтяжчу працю ти собі взяла, несеш мовчазно довгими роками.

Ти добра жінка, слів терпких нема у тебе для таких, що «впали низько», хоч злидні перетерпіла й сама, хоч і тобі була спокуса близька.

Ти щира жінка. Тим своє чоло ти хилиш низько, про таких згадавши, що продаються; знаєш, як було їм гірко й солодко, в неволю впавши.

Бо продалась і ти. Не за срібло і не за ласощі, не за дарунки, але за те пестливеє тепло, за любі речі та за поцілунки...

Се ж голод серця гнав тебе за тим, у кого в очах діаманти ясні, чий сміх тобі здавався золотим, а кучері були, мов грона рясні.

Не тіло ти, а душу продала, свій хист і розум віддала в неволю, у каторгу довічну завдала,— і гірко й солодко тобі до болю.

Не хутко те буде... Чи й буде, чи пі? Не знаю. Та видиться все те мені, так ясно — виразно стає перед очі, як часом в яскравії, місячні почі малюються тіні на білій стіні — виразні та прості, хоча й таємні, різкі, хоч тремтячі. Враз хмарка налине і тіні змішає, і сутінь поплине, мов сивий серпанок... хвилина одна — і знову показує тіні стіна різкі, хоч непевні. Невже се тополя відбилась ота, що стоїть серед поля? Вона тут подібна до вежі. А се невже той листочок, що вітер несе? Зовсім він подібний до хижої птиці... Отак в моїх мріях ідуть плетениці, непевнії тіні далеких речей, і раптом зникають від пильних очей, і знов виступають. І теє, що буде, здається мені вже минулим: ті люде, їх речі й події знайомі мені, мов чула їх в казці, мов бачила в сні ще здавна, ще змалку... Так, наче сі тіні жили десь зо мною в незнаній країні.

І я до їх рвуся у ту далечінь, де спогад про мене вже буде, мов тіпь від того листка, що зірвався до ранку і в сутіні зник, мов у сивім серпанку...

2/ХІІ 1903

Ой в раю, в раю, близько Дунаю виросло зело, всім нам весело.

В нього стебельце — з коп’я деревце, на ньому гілки — золоті стрілки.

А на вершечку квіточка сяє, квіточка сяє, рай звеселяє.

Десь узялася лютая змія, розп’яла крило та понад зело, ясна квіточка потьмарилася, райськая земля засмутилася.

Ой надбіг, надбіг білий молодець, білий молодець, всім переборець, вирізав сучок та зробив лучок, вломив гілочку, ясну стрілочку, устрелив змію попід реберце, попід реберце в самеє серце.

А де кров кане, там пожар стане та запалають гори-долини ясним пожаром без пожарини. Райськая птиця вся сполошиться, замахне крилом та понад зелом, ярая квітка злотом васяє, нехай же сяє та й не згасав.

В холодну ніч самотній мандрівець в глухім бору знайшов старе кострище; при місяці білів холодний попілець, чорніло вколо нього пожарище, стриміло скілька цілих ще дровець, були сирі ті, що лежали вище, либонь, отой, хто сей вогонь палив, не допаливши, кинув і залив.

І мандрівець тремтячими руками почав багаття згасле ворушить, знайшов десь іскорку межи трісками, і втішився, і став її живить.

Затлівся присок дрібними зірками, та вогник не спалахнув ні на мить, і мандрівець, прогаявши годину, подався геть, проклявши пожарину.

А іскра тліла в попелі важкім і ятрилась, мов незагойна рана, все не могла ожить в огні яркім, і хворий пал той чеврів аж до рана.

На сході сонця у димку тонкім вогню блиснула смужечка багряна.

А поки сонце осіяло бір,

вогонь вже лютував, мов дикий звір.

LEGENDE DES SIECLES 28