Том 1 - Леся Українка
Гадала: замкнуся у тиху кімнату, на скарби всесвітньої думки багату, сховаю в книжки всі чуття, мов у труни, замовкнуть у серці моєму всі струни, сама тільки думка, холодна, ясна, жива в мені буде, вона лиш одна.
Мій розум тоді розів’ється так вільно і буде зорити без гніву, а пильно на давні віки, на колишні події, на трупи світів, на померлі надії, на марища віри, на кості людей, на зародки звірів, ростин та ідей.
Все злучиться в цілість — природа і люди, що є, що минуло, що сталось, що буде, і рідне й чуже поєднається щільно і житиме в д>мці моїй нероздільно, затихнуть навік ворожнеча і болі, не буде діймати вже й ганьба неволі, усім моїм мукам настане кінець — і се буде пильної нраці вінець.
* * *
Так марила... аж надійшла під браму — не храму, пі, а тільки огорожі, що там стоїть, неначе на сторожі, і заступа профанам вхід до храму.
Високий був у брамі тій поріг, його переступить не кожен міг.
Не перейшла і я,— жадібний зір промкнувся тільки за поріг до двору,
хотів пробігти по всьому простору і потьмарився — то страшний був дпір, між трупами світів, ідей, народів вились, як змії, звої хороводів.
Якісь чужі, незнані племена людей чи звірів виринали дикі із сутіні віків, страшні, великі, зникали з ними враз їх імена...
Од їх лишились тільки дивні рупи.
І затремтіли мого серця струпи.
Колись так, може, й паша рідна мова зостанеться на загадку вікам
німим, холодним, дивним трупом слова
Стогнав він під напасницьким бичем, тиранам груди пробивав мечем, укупі з бранцями ридав він у полоні, пророкував у гордім Вавілоні, горів пожаром, в небо линув з димом, і ріс, і падав з Карфагеном, з Римом, і гартувався серед бучних чвар, від різновірних мучився примар, на міліон часток він поділився, і все ж він ні на йоту не змінився. Коли стрічав гурти рабів німих, свій голос гучно подавав за mix, і в їх гіркій, давно минулій долі все бачив образ рідної неволі.
Насунула важка червона хмара, гула в ній громом братобійпа чвара, вона покрила цілую країну і повернула всю її в руїну.
Замерк мій дух, і серце заніміло, і слово з уст озватися не сміло, бо та країна — то була моя...
• *
*
За горою блискавиці, а в долині нашій темно.
У затоці чорні води плещуться таємно.
Блискавиця в небі лине, а в затоці потопає, в чорний гріб вода понура ясную ховає.
Аж тоді скориться світлу темноводная затока, як звоює небо ціле буря ясноока,
як прониже блискавиця води срібними мечами і на саме дно загляне бистрими очами.
Аж тоді на світло світлом відповість оця затока, як висока блискавиця стане ще й глибока.
Бадаклава, 28/ѴШ 1907
Ти прокляв нас прокльоном важким За жорстокість, упертість і зраду.
Сам судив нас, і вирок дав сам,
І ніколи не клвкав на раду.
Скорпіоном язик твій був нам,
Ти нас мучив і жалпв невпинно,
А тепер ще й стоїш проти нас,
Мов ображений ти безневинно.
Так, тепера здається тобі,
Що вже й світ не видав стільки муки, Скільки ти від народу прийняв За свої велемудрі науки.
Ох, який же це з тебе пророк,
Що твоє випозореє око Тільки власную бачить біду,
Та й тієї не бачить глибоко?
Ти ще скарги заводиш та жаль,
Ти, єдиний безсмертний в сім тлумі! Адже вічно твій житиме дух Вкупі з словом в прокльонах та глумі.
Хоч побити ми можем тебе,
Каміняччя навергавши силу,
Але ж тим тільки вищу тобі Та міцнішу насиплем могилу.
Хоч блиснеш, мов летюча зоря,
Се для твого безсмертя доволі,
Ми ж, неначе Молочная путь,
Мусим довго світити поволі...
А на кожного з нас темна ніч Наче ворог у схові чигає,
Зимні руки — важке забуття Із простору віків простягає.
Де е камінь такий на шляху,
Щоб на нього не збили ми ноги?
Чи бував нам проводар коли,
Що не вів манівцем без дороги?
Так, зачерствіли наші серця,
Мов рілля через довгу посуху,
Та за тее не нас ти клени,
Проклинай своє браття по духу.
Чи один же такий, як і ти,
Нам казав: «Так говорить найвищий». Інший тому брехню завдавав:
«Я від бога»,— казав. Хто щиріший?
Адже тільки не хутко діла Виявляють нещирість у слові,
Як же маєм одразу, без діл,
Пізнавать вашу душу по мові?
О, якби ж ми побачить могли Власним оком хоч раз того бога,
Що до нього ви кличете нас!
Як стріла була б рівна дорога.
Ох, якби ж він і нам уділив Світла мудрості з свого проміння,
Ти б не кидав прокльонів на нас,
Ми б пе кидали в тебе каміння.
Та чи був би ти радий, щоб ми Раптом стали, як ти, всевидющі?
Ох, либонь, ти б сконати волів,
Як вигнанець-пророк серед пущі...
ПОЛЯРНА НІЧ
(Фантазія)
Сиділи ми при згаслому багатті усі гуртом,— а гурт нас був чималий,— дивилися, як вогники блакитні тремтіли і конали, як між вуглям вилися прудко золоті гадючки і чезли, а за ними чорний вугіль сивизною вкривався, наче старів.
Нам хата все тіснішою здавалась, бо темрява з кутків давно вже вийшла та й обступила нас, немов облога.
Остатня свічка наша догоріла, і вже не видно стало ні стола, ні плям з вина червоного на ньому, ні чарочок порожніх та побитих, ніяких решток з бенкету... той бенкет немов останній був на сьому світі, так сумно нам було тепер по ньому.
Один з нас обізвався: «Як погасне се вугля — буде чорно, як у гробі».
«То принеси ще топлива»,— хтось мовив. «Принести? Звідки? Ти хіба не чуєш, як хуртовина грає? Коли хочеш позбутися життя, то вийди з хати»,— понуро перший відказав і змовк.
«Та що, посидьмо в темряві, братове,— озвався наймолодший веселенько,— припас для їжі є, живитись будем навпомацки, а там настане день...»
«День? Кажеш, день? Ти звідки знаєш?» — на його всі сердито загукали, та не збентежився ні крихти хлопець: «Відомо
